Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 4

Ой, не знав-не відав наш класний керівник, як він своєю промовою підлив масла у вогонь: мене охопило невідчепне бажання заволодіти таємничим метеликом. Саме тоді я твердо вирішив піймати мертву голову. Рішення моє було тверде й невідступне. Зрозуміло, я ладен був одразу ж помчати слідом за крилатим красенем, але куди…

Свою розповідь про те, як ми наступного літа ловили метелика, про пригоди на Солоному лимані розпочну з мого друга Ігоря Рваника. Так він записаний у класному журналі, а насправді ми звемо його Ірвиком — коротко і ясно! Вчителі про нього кажуть: «Типовий акселерат». Справді, в Ірвика все довге — шия, руки, ноги, неначе якась невідома сила повсякчас тягне його вгору. Лиш обличчя кругленьке, рум´яне, як млинець.

Усі учні нашої школи, починаючи від малечі-першокласників, хизуються новенькими портфелями, блискучими застібками — «змійками», лише мій друг, незграбно вимахуючи довжелезними руками, носить за спиною свого пошарпаного «бізона». Щоправда, його волохатий ранець — зручна річ.

Взимку на ньому залюбки можна з´їхати з крутояру або високого замету, влітку він править у нас за позначку на воротах під час футбольних сутичок із нашими постійними суперниками — шестикласниками. А вже коли вирушаєм у мандри по рідному краю — зручнішого заплічника годі шукати.

З Ірвиком ми давно приятелюємо і не один рік сидимо за однією партою. Мій друг залюблений, навіть соромно сказати, у глину, пісок та нікчемні крем´яхи… Мене аж сміх розбирає, коли він милується своїми знахідками. Що то за краса? Інше діло комахи. Кожен, мабуть, бачив, як ширяє у повітрі строкатий махаон, або як стрімко летить, сердито зумкаючи, волохатий джміль. Оце краса! От чому, коли ми крокуємо десь за селом, а ми ой як полюбляємо мандрувати, завжди дивимося в різні боки. Ірвик розгляда землю, а я, задерши голову, небо.

Живемо ми в Липівці, селі, що лежить на кордоні між степом і морем. Від назви нашого села, здається, іде дух лісу, запашного меду, а насправді ніякого лісу в нас немає. Навкруги — степ, на півдні видніється луговина, серед якої синіють блюдця великих і малих лиманів та озер, зеленіють очерети, а ген-ген на видноколі мерехтить смужечка Азовського моря.

Притулок Артеміди

Автобус притишив ходу.

— Вербохмара! — оголосив водій.

Дехто з пасажирів здивувався, бо не було навкруги ані однісінької верби, а в оцю пору — і ні хмаринки в небі. Огрядний бородань, що сидів поруч зі мною, посміхнувшись, мовив:

— На яких лише зупинках не довелося бувати, а про таку вперше чую.

Коли автобус зупинився, і ми з Ірвиком поспішили до виходу, якась тіточка стурбувалася:

— Куди це ви, дітки? Тутечки й людей не видно.

— В гості до Вербохмари! — весело відповів Ірвик. Чмихнувши, автобус помчав собі далі, а ми, вийшовши, стали оглядатися навсібіч, бо вперше опинилися у цій місцині.

Перед нами лежав степ, де-не-де погорблений кучугурами, що поросли обрідними чагарцями. В груди бив дух степових трав. Привілля!