Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 20
Олексій Якович Огульчанський
— Я так і знав! Кефалька! — палав гнівом єгер. — Мислиме діло — нищити молодь такої риби! А для чого? Щоб замість черв´яка наживляти її на гачок! Та ви ж золото нищите, знаєте про це чи ні?
— Теж мені золото. То нікчем´я, сміття, — обізвався скрипучим голосом дідок.
— Ну, гаразд, зараз розберемося, що то за сміття! Зберіть-но у торбину рибу, та й підсаку прихопіть, і гайда до мого табору. Побалакаємо, а тим часом інспектор рибінспекції під´їде.
— Мотоцикл! — кинувся молодик до своєї «Чезети».
— Не чіпай! — спинив його дядько Карпо, а Шалаггуг люто загарчав. — Твій мотоцикл, щоб ти знав, опинився у твоїй же торбі. Утямив?
— Ги-ги-ги, — зареготав патлань. — «Чезета» у торбі? Може, ви, дядьку, того, з… привітом, — козирився він.
— Хто з привітом, дізнаєшся тоді, коли інспектор підрахує, скільки рибчин ви знищили. За кожну по два карбованці.
— По два карбованці за отаку дрібноту?
— Ач, прикиди! Наче не знаєте закону! — відрізав єгер.
Гидко було слухати, як щокастий, той, що «страшний у своєму гніві», принизливо канючив:
— Відпустіть, дядьку. Більше ноги нашої тут не буде…
— Чув не раз, — відрубав єгер, а тоді звернувся до нас: — Випустіть, хлопчаки, з баюри осетра, бач, бідний, потрапив у пастку… Гирло глибоке копайте, риба велика. Та не полохайте осетра, його й так нажахали… За мотоциклами теж пригляньте.
Слідком за дядьком Карпом потупали дичкодери, за ними наїжачений од люті Шалапут. Він добре знав своє діло — пильно стежив за кожним рухом затриманих. Свої черевики хапуги несли в руках, а босими ногами ступали по м´якому перемитому морем піску так, ніби продиралися по гарячій сковороді. Надовго запам´ятають Ірвикові жаринки!
Ми підійшли до баюри: де ж осетр? Спочатку нічогісінько не побачили. Згодом, коли вода стала прозорішою, помітили велику, напрочуд гарну сріблясто-сіру рибину. Вона мала гострий ніс, а її спину й боки прикрашали темні цятки-шипаки. Таку кольку руками не так просто було втримати.
Весь час, поки ми копали гирло, осетр нерухомо лежав на дні. Та коли ми закінчили роботу і морська хвиля хлюпнула в баюру прозорої води, осетр шугонув у море так хутко, що за ним лиш піна закипіла. Слідом рушила в море і камачка.
— Відсьогодні це буде Берег урятованого осетра! — промовив Ірвик.
Невдовзі примчала вантажівка. У кузові понуро сиділи дичкодери, а з ними кремезний дядько, певно, інспектор. Машина зупинилася, з кабіни виплигнув дядько Карпо. Інспектор допоміг хапугам укинути в кузов «Чезету», і машина знову помчала…
— Злодія не бити — добро губити, — мовив услід дядько Карпо. — Де осетр? — спитав нас.
— У морі.
— Молодчата, чаєнята! А от тепер скажіть мені, чи не помітили ви цього ранку чогось незвичайного тут, на березі?
— На Березі врятованого осетра? — уточнив Ірвик.
— Хай буде так, — посміхнувся єгер.
— Що бачили… — пригадував я, — дичкодерів, ще осетра, інспектора…
— Ні, не те, — заперечив єгер. — Ворони зникли. От що!
Ми оглянулися навколо — жодної дзьобачки не побачили.
— Куди ж вони поділися?