Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 8
Василь Стефаник
Підняла голову, глянула у вікно.
- Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати...
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
- Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
- Коли я не хочу.
- А ти чий - дєдів чи мамин? - питав Михайло.
- Дєдів...
- А кого меш бити?
- Маму.
- А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!
- Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
- Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
- Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
- Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
- Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
- Червоні чоботи.
- А дєдиві?
- Дєдиві нічо не хочу.
- Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.
- Ти як називаєшси?
- Андрій Косминка.
- А хто ти є?
- Луский радикал.
- Добре. А куди ти поїдеш?
- До Канади.
- На чим поїдеш?
- На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть...
- А дєдю озмеш з собов?
- Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...
- Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.
- Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!
МАЙСТЕР
То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
- Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда - ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже... марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...
- Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, приб'ю торг, могорич віп'ємо - та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір'ю. З котрого хоч боку заходи - дзигарок.
- Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти...
- Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих...
- А так мені бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
- А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають: «Ой, синку, тото ті бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає того та, як скрипочка, увихаєси по хаті...