Читать «Розвідник воюючої України» онлайн - страница 54

Так само, спілкуючись зі Степаном Мудриком, не можна було відчути, що він „витягує" інформацію з співрозмовника, якщо він відчував опір — припиняв розпитування в тому напрямку. Якось мені з ним довелось провести кілька днів у подорожі Західною Україною — це було під час переговорів у справі об'єднання українських православних церков, у яких ОУН було ніби як посередником для міжцерковного порозуміння, незадовго до смерти Патріярха Володимира Романюка. У Києві посередником у переговорному процесі була Слава Стецько, у Львові на кількох таких зустрічах були присутні автор з тодішнім головою львівського Братства УПА Сергієм Пущиком, а от у Івано — Франківськ довелось їхати нам з Мечником. Мудрик скептично ставився до можливости негайного досягнення позитивного результату, але вважав, що розмови обов'язково треба вести, рано чи підно вони повинні мати свій результат. Причиною його скептицизму було знання реального рівня інфільтрації церковних структур ворожим українській самостійності елементом. А от оптимістичне ставлення до остаточного позитивного результату базувалось на його переконанні, що жорна історичного процесу неодмінно перетруть ворожий елемент, а нашим завданням є не дати їм зупинитись. Врешті, переговори обірвались зі смертю Патріярха Романюка, яка викликала і досі викликає немало різних тлумачень. Однак, як бачимо з огляду літ, що пройшли від того часу, до справи об'єднання православних церков ієрархи повертаються знову і знову, а це означає, що є суспільна потреба в кінцевому результаті.

Нездоланна хвороба брала своє. Якщо раніше Мудрик хоч би в теплу пору року приїжджав у рідний край, то з її загостренням він втратив і цю можливість. Але думками він був в Україні — для неї писав свої спогади і роздуми про розбудову національної сили. Невеликими накладами їх видавав у Львові Роман Панкевич, і вони дуже швидко ставали раритетами. Помер на чужині 20 квітня 2004 року, але залишився жити в Україні — у своїх книжках, спогадах сучасників, справі, яку він з Друзями ертовно робив усе своє життя. Він зробив занадто багато, щоб безслідно канути у вічність. Прикладом власного життя він навчив дуже багато людей, як треба любити свій народ, як безкорисливо жити для нього. Ніхто не зможе закинути йому, що на боротьбі за Самостійну Україну він заробив маєток чи купався у розкошах — бо насправді він закінчив життя в Німеччині, отримуючи лише соціяльну пенсію. Та він здобув значно більше — його життя, сповнене вірою в Україну і для України принесло йому місце в пантеоні героїв нації. Тих, які завжди з нами.