Ні, не кажіть, що вже немає скарбу, Без тем замовкла ліра старовинна.Поети, може, зникнуть; та ніколи Поезія не згине!Допоки хвилі світла в поцілунку Тремтять, палкі, неспинно;Допоки сонце поміж хмар роздертих Відсвічує карміном;Доки повітря з пахощами квітів Над нами тихо лине;Доки весна буятиме довкола, Поезія не згине!Доки наука віднайти не зможе Життя джерела дивні,Допоки море й небо — це безодня, Не знана для людини;Допоки Людству в русі невідомо, Куди ведуть стежини,Допоки буде таїна для нього, Поезія не згине!Допоки душу радість огортає, Хоч і нема причини;Допоки гірко й журно, але з ока Не котиться сльозина;Допоки серце з розумом воюють Нещадно, без упину,Допоки є надії й спогадання, Поезія не згине!Допоки будуть очі, що сприймають Інших очей проміння;Допоки поміж різними устами Триває шепотіння;Допоки дві душі єднають шалом Свого єства глибини,Доки на світі є краса жіноча, Поезія не згине!
V
Якийсь-то дух без назви,Непоясненна сутність,Не визначена сенсомМоя в житті присутність.Пливу я в порожнечі,Де сонячні пожари,Тремчу помежи тінейІ лину там, де хмари.Віддаленої зіркиГабою золотоюЯ є; високий місяцьБайдуже сяє мною.Я — хмара, яку сонцеЗагравою накрило,Я — пам'ятник сліпучийЗаблуклого світила.Я — сніг урвистих піків,Вогонь пісків бентежний,Блакитна хвиля моряІ піна узбережжя.Я є звучанням лютні,Фіалки ароматом,Я — кладовища вогникІ плющ руїн завзятий.Я жайвором співаю,Дзижчу також охочеІ можу відтворитиШуми посеред ночі.В потоці гуркочу я,Свистіти в іскрі вмію,Я — блискавиці спалах,Ревіння буревію.Я — між горбами річкаІ шелех трав стоячих,Зітхання в чистій хвилі,В сухім листку я плачу.Я з часточками димуГойдаюся і щезну —Підносить він до небаСвій закрут величезний.Розвішують комахиЗлотаве павутиння —Гойдаюсь між дерев яВ сієсті тихоплинній.За німфами женуся,Зближаюся поволі,У воду кришталевуВони стрибають голі.В кораловому рифіПерлини — як відрада,І ваблять в океаніМене прудкі наяди.В заглиблених печерах —Їм сонце невідоме —Багатства споглядаю,Що їх вартують гноми.В минувшині шукаюСліди імперій стерті,Що й назви загубилиПісля своєї смерті.Світи спостерігаюВ шаленому крутінні,Моя зіниця бачитьУсесвіту творіння.Мені відомі сфери,Де тиша заніміла,Духу життя чекаютьТам нечіткі світила.Десь піді мною — прірва,А я — місток над нею,Драбина я незнанаМіж небом і землею.Я — наче невидимеКільце, котре єднаєСвіт визначений формиІ думки світ безкраїй.Я, врешті, є тим духомІз таємничим злетом,Який відомий тількиТому, хто є поетом.
