Читать «Рибалки» онлайн - страница 85

Коли моя увага повернулася до похорону, пастор уже дістався тридцять п’ятого рядка, і його голос став гучнішим, більш схожим на заклинання, щоб кожен прочитаний ним рядок, начепився на гачок розуму, б’ючись, як упіймана рибина. Пастор закрив Біблію з позагинуваними сторінками й затис її під пахвою. Він витер чоло вже й без того вологою хустинкою.

— А тепер помолімося всі разом, — сказав він.

У відповідь усі присутні на похороні злилися в потужному єднанні галасливих горлянок. Я читав молитву так голосно, як тільки міг, міцно заплющивши очі:

— Нехай милість Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога-отця, і блаженна присутність Святого Духа будуть з нами нині й навіки. Амінь.

Амінь поволі затих, рознісшись рядами чималого кладовища, котрі перемовлялися між собою мовою тиші. Пастор дав знак грабарям. Вони негайно повернулися з того місця, де сиділи балакали й сміялися під час похорону. Ці незвичайні люди почали поспіхом згрібати землю до ями, прискорюючи забуття Ікенни, ніби й не підозрювали, що щойно вони вкриють тіло землею, то його вже ніхто ніколи не побачить. Коли на нього посипалися грудки землі, серед людей вибухнув новий прояв горя, і майже кожен присутній на похороні розколовся, як маленький стручок горішків іфока. Хоч я не заплакав і тоді, але пережив потужне, відчутне на дотик почуття втрати. Грабарі знай копали собі чимдалі швидше з приголомшливою апатією. Один із них ненадовго спинився, щоб прибрати присипану землею розплющену пляшку з-під води, що стирчала з купи, якою зараз уже наполовину вкрило тіло Ікенни. Дивлячись на те, як вони жбурляли землю в могилу, я закопувався в холодний ґрунт власного розуму, і мені раптом стало ясно — як завжди стає ясно після того, як подія вже відбулася, — що Ікенна був уразливою й тендітною пташкою — він був горобцем.

Його душу могли розворушити незначні речі. Гіркі думки часто прочісували його меланхолійний дух у пошуках кратерів, які можна було б наповнити сумом. Коли він був молодшим, то часто задумано сидів на задньому подвір’ї й хмурився, поклавши зчеплені руки на коліна. Він надзвичайно критично дивився на речі — і в цьому добряче нагадував батька. Він прибивав маленькі явища на великі хрести й надовго замислювався, якщо йому випадало сказати комусь лихе слово. Він страшно боявся осуду інших і не мав у своєму серці місця для іронії чи сатири — вони його турбували.