Читать «Рибалки» онлайн - страница 68

— Так далі не можна, — повторював він багато разів. — Ікенна втратив глузд, він сказився.

Наступного вівторка, коли чисте небо вишкірило свої зуби, ми з Обембе спали допізна, бо напередодні до глупої ночі розповідали одне одному історії. Наші двері із силою відчинилися, і ми сполохано попрокидалися. То був Боджа. Він спав у вітальні, відколи почалися перші сутички з Ікенною. Він здавався насупленим й змерзлим і чухав кожну частину тіла, скрегочучи при цьому зубами.

— Комарі мене вночі ледь не вбили, — сказав він. — Я втомився від того, що Ікенна зі мною робить. Справді втомився!

Він сказав це так голосно, що я злякався, чи не почує цього зі своєї кімнати Ікенна. Моє серце почало калатати. Я поглянув на Обембе, але він не зводив погляду з дверей. Я відчув, що він, як і я, у ту мить думав, хто може увійти у ті двері.

— Терпіти не можу, що він не пускає мене до власної кімнати, — вів своє Боджа. — Уявляєте? Він не пускає мене до моєї кімнати. — Він ударив себе в груди — жест володіння. — До кімнати, яку мама з татом дали нам обом.

Він зняв сорочку й показав місця на шкірі, де його покусало. Хоч він був нижчим за Ікенну, але недалеко відстав від нього у зрілості. На його грудях з’явилися ознаки проростання волосся, а під пахвами уже наросло по- справжньому. Темна доріжка тягнулася від його пупка у штани.

— Хіба у вітальні так погано? — спитав я, намагаючись його втихомирити. Я не хотів, щоб він продовжував, бо боявся, що його може почути Ікенна.

— Ще й як! — закричав він ще голосніше. — Я його ненавиджу за це, ненавиджу! Там неможливо спати!

Обембе з острахом зиркнув на мене, і я помітив, що його, як і мене, накрило жахом. Слова Боджі розліталися, як уламки фарфору з кинутої на підлогу тарілки. Ми з Обембе знали, що щось має статися, і нам здавалося, що Боджа теж це знав, бо він сів на ліжко й поклав руку на голову. Минуло не більше кількох хвилин, як десь усередині будинку, гучно скрипнувши, відчинилися двері, а за тим почулися кроки. До кімнати зайшов Ікенна.

— Ти сказав, що ненавидиш мене? — тихо спитав Ікенна.

Боджа мовчав і не зводив очей з вікна. Ікенна, якого вразило почуте (бо я бачив у його очах сльози), м’яко причинив двері й пройшов далі в кімнату. А тоді, метнувши в Боджу зневажливий погляд, він скинув сорочку, як було заведено у хлопців міста перед бійкою.

— Сказав таке чи ні? — крикнув він, але не став чекати відповіді. Він зіштовхнув Боджу зі стільця.

Боджа скрикнув і майже негайно підвівся на ноги, люто засопів й закричав:

— Так, так, я ненавиджу тебе, Іке, так і є!

Коли я згадую цю подію, то найчастіше благаю пам’ять пожаліти мене і зупинитися на цьому місці, але вона жодного разу не зглянулась наді мною. Я завжди бачу, як Ікенна якусь мить незворушно стоїть, почувши від Боджі ці слова, і його губи довго ворушаться, перш ніж слова: «То ти ненавидиш мене, Боджо» — нарешті зриваються з них. Але Ікенна промовив їх з такою силою, що його обличчя аж ніби проясніло від полегшення. Він усміхнувся, кивнув і проблимав сльози.

— Я знав це, я знав. Я увесь цей час просто дурив себе, — він похитав головою. — Ось чому ти кинув мій паспорт до криниці. — При цих його словах на обличчі Боджі з’явився вираз жаху, і він хотів був щось відповісти, але Ікенна заговорив голосніше, перейшовши з іґбо на йорубу. — Зажди! Якби не той злостивий вчинок, я б зараз жив у Канаді набагато кращим життям. — Боджа хапав ротом повітря за кожним реченням, кожним словом Ікенни, ніби кожне з них було ударом у груди, і його губи розкривалися, слова були готові прозвучати, але вигуки Ікенни «Стій!» і «Слухай!» перекривали їх. — А ще кілька дивних снів, — продовжував Ікенна, — підтвердили мої підозри. В одному з них я бачив Боджу, який переслідував мене з рушницею. — При цих словах обличчя Боджі сіпнулося і налилося виразом враженої безпорадності. — Тож я знаю, і мій дух це засвідчує, як сильно ти мене ненавидиш.