Читать «Рибалки» онлайн - страница 31

Мати увесь вечір крокувала будинком, схвильовано чекаючи, поки Ікенна постукає у вхідні двері. Коли ж їй опівночі довелося зачинити ворота заради безпеки — у ті дні в Акуре часто траплялися збройні пограбування — вона сіла з ключами в руці чекати коло дверей. Вона порозганяла нас по кімнатах спати, і тільки Боджа залишався у вітальні, бо не міг увійти до своєї кімнати, боячись Ікенни. Ми з Обембе теж не спали, а прислухалися до матері зі своїх ліжок. Тієї ночі вона багато разів виходила надвір — їй здавалося, що хтось постукав у ворота, але щоразу поверталася до будинку сама. Мати ледве могла присісти. А коли згодом почалася злива, вона зателефонувала батькові, але численні дзвінки залишилися без відповіді. Поки в телефоні повторювалися звуки «пуу-пуу, пуу-пуу», я намагався уявити батька, який сидить з окулярами на носі десь у чужому будинку в небезпечному місті й читає «Ґардіан» або «Триб’юн». Та цю картину в моїй уяві топила статична тиша у слухавці, після настання якої мати клала її назад.

Я не пам’ятаю, коли нарешті заснув, але скоро я побачив нас із братами в нашому селі Амано, біля Умуахії. Ми грали понад берегом у футбол два на два, коли Боджа раптом копнув м’яча на пішохідний місток, що колись був єдиним способом перейти річку. Під час нігерійської Громадянської війни солдати Біафри нашвидку спорудили його як запасний на випадок вторгнення нігерійського війська. Він був захований у лісі. Пішохідний міст було зібрано з дерев’яних планок, скріплених мотками іржавого дроту й товстих мотузок. На ньому не було поруччя, за яке можна було б триматися. Дно ділянки тієї річки, що текла під мостом, було вкрите камінням. Валуни й камені, що дотяглися сюди з горбистої ділянки лісу, були ледь вкриті водою. Ікенна не роздумуючи вибіг на місток і за мить уже стояв на його середині. Але підібравши м’яча, він раптом зрозумів, що потрапив у небезпеку. Поки він стривожено дивився у прірву під собою, та прірва годувала його очі видіннями смерті від падіння, яке закінчиться фатальним зіткненням із валунами. Зненацька захоплений страхом, він закричав: «Допоможіть! Допоможіть!» Ми, так само налякані, почали гукати до нього: «Іке, ходи, ходи сюди!» Послухавшись наших благань, він розвів руки врізнобіч, впустивши м’яча в бистрину, і повільно рушив у наш бік такою ходою, ніби переходив убрід болото. Поки він ішов, небезпечно хитаючись у боки, планки мосту, підточені віком і гниллю, затріщали, і місток розломився надвоє. Ікенна зразу полетів униз разом із поламаними дошками, уривками металу й голосними воланнями про допомогу. Він ще продовжував падати, коли я, рвучко прокинувшись, почув голос матері, котра розпікала Ікенну за те, що він наразив своє життя на небезпеку, переночувавши на вулиці й повернувшись промоклим і недужим. Якось я чув, що серце розсердженої людини не б’ється жваво, а так, наче набрякає й розбухає, як повітряна кулька, але зрештою таки здувається. Так було і з моїм братом, бо на ранок, почувши його голос, я вибіг до вітальні й на власні очі побачив, що він повернувся мокрий, безпомічний і вражений застудою.