Читать «Рибалки» онлайн - страница 21

Це глибоко мене здивувало. Я був подумав, що він зневажає це слово. Силкуючись зрозуміти суть сказаного, я глянув на Обембе. Він кивав головою на все, що казав батько, і його чоло освітилося від легкої, мов натяк, усмішки.

— Добре, хлопці, — пробурмотів батько, і широка усмішка пом’якшила різкі зморшки, виткані злістю і люттю на полотні його обличчя. — Слухайте, відповідно до того, чому я вас завжди вчив, що в будь-чому поганому завжди можна знайти щось хороше, я скажу вам, що ви можете стати іншим різновидом рибалок. Не тими, хто ловить щось у брудному потоці помиїв, як Омі-Ала, але рибалками розуму. Хватами. Дітьми, що черпатимуть руками з річок, морів та океанів цього життя і стануть успішними: лікарями, пілотами, професорами, юристами. Так?

Він знову обвів нас очима.

— Ось якими рибалками я хочу бачити своїх дітей. То як, готові прочитати слова гімну?

Обембе і я миттєво закивали головами. Він глянув на іншу пару, що втупила очі в підлогу.

— Боджо, а ти?

— Так, — неохоче пробурмотів Боджа.

— Іке?

— Так, — сказав Ікенна після тривалої паузи.

— Дуже добре, а тепер усі скажіть «джа-ґер-наути».

— Джа-ґер-наути, — повторили ми всі.

— Грізні. Г-р-і-з-н-і. Грі-зні.

— Не-здоланні.

— Рибалки, які ловлять хороше.

Батько засміявся глибоким горловим сміхом, поправив краватку й пильно нас оглянув. Розігнавши голос у крещендо й скинувши в повітря кулака так, що краватка злетіла вгору, він закричав:

— Ми — рибалки!

— Ми — рибалки! — підхопив наш хор на повний голос, і кожен з нас здивувався, як раптово — і майже без зусиль — ми прийшли у такий захват.

— Ми — продовження наших вудилищ, гаків і грузил.

Ми повторили, але він почув, що хтось сказав «подовження» замість «продовження», тож змусив нас промовити це слово окремо, перш ніж повести далі. А перед тим він покартав нас за те, що ми не знаємо цього слова, бо весь час говоримо мовою йоруба замість англійської — мови «західної освіти».

— Ми нездоланні, — продовжив він, і ми повторили за ним.

— Ми грізні.

— Ми джаґернаути.

— Ми ніколи не програємо.

— Оце добре, хлопці, — сказав він, коли наші голоси вгамувалися, як осад у збовтаній пляшці. — А тепер, може, нові рибалки мене обіймуть?

Почуваючись ошуканими магічним батьковим переходом від глибокої відрази до схвалення, ми один за одним повставали на ноги й засунули голови під поли його розстебнутого піджака. Ми обіймали тата по кілька секунд, під час яких він плескав і цілував наші голови, а тоді ритуал повторювався з наступним. Після того він узяв свого дипломата й витягнув новенькі 20-найрові купюри, перемотані папірцем з емблемою Центрального банку Нігерії. Він дав Ікенні й Боджі по чотири купюри кожному, а нам з Обембе — по дві. Ще по одній він виділив для Девіда, який заснув на дивані, і Нкем.

— Не забувайте того, що я вам сказав.

Ми всі закивали, і він уже був пішов, але раптом його ніби хтось гукнув, тож він розвернувся й підійшов до Ікенни. Поклавши руки на його плечі, він сказав:

— Іке, ти знаєш, чому я шмагав тебе найсильніше?

Ікенна, що й досі роздивлявся підлогу, наче то був екран у кінотеатрі, пробурмотів: