Читать «Рибалки» онлайн - страница 164

Я не відповів, бо не міг, хоч і побачив, що в залі заворушилися, і що охоронці, котрі раніше утримували мене, рушили в мій бік. До зали набивалися люди, серед них було кілька репортерів з фотоапаратами. Батько побачив їх, і його голос ставав дедалі настирливішим.

— Бенджаміне, ти не підведеш мене.

Я вже нестримувано плакав, а серце калатало в грудях.

— Чуєш мене?

Я кивнув.

Пізніше, після того як усі в залі розсілися і мій обвинувачувач — гієна — описав подробиці ран Абулу («…численні проколи від риболовних гачків по всьому тілі, забій голови, розірвана судина на грудях…»), суддя забажав почути мій захист.

Коли я почав говорити, батькові слова — «грізні, джаґернаути» — без кінця повторювалися в моїй голові. Я повернув голову й глянув на батьків, котрі сиділи разом, із Девідом при боці. Батько зустрів мій погляд і кивнув. Тоді він показав щось губами, і я кивнув у відповідь. Побачивши це, він усміхнувся. Саме тоді я дав словам вилитися назовні, і мій голос піднісся над театральною тишею судової зали. Я почав так, як хотів почати увесь цей час.

— Ми з братами були рибалками. Ми з братами стали…

У матері вирвався гучний пронизливий крик, що перелякав присутніх і занурив залу в сум’яття. Батько силкувався прикрити їй рота долонею і пошепки вмовляв притихнути, іноді збиваючись на повен голос. Коли батько перескочив від вибачень перед зібранням: «Мені дуже шкода, ваша честь» — до «Nne, biko, ebezina, eme na’ife a — Не плач, будь ласка, не треба», вся увага зали була прикута до них. Але я туди не дивився. Я не зводив очей з зелених завісок, що прикривали масивні й укриті пилом жалюзі високо над головами людей. Сильний протяг легенько розхитував їх так, що на мить вони здалися мені зеленими прапорами, що майорять на вітрі. Поки неспокій у залі не вщух, я заплющив очі й поринув у суцільну темряву. У тій темряві мені привидівся силует чоловіка з рюкзаком на спині, котрий ішов додому тією ж дорогою, якою покинув його. Він вже майже дістався свого будинку, вже майже міг торкнутися його рукою, коли суддя тричі вдарив молотком по столу й проревів: «Можете продовжувати!»

Я розплющив очі, прочистив горло й почав спочатку.

Подяки

оч на «Рибалках» стоїть лише моє ім’я, вони стали плодом зусиль багатьох людей, таких як:

Унсал Озунлу, великий вчитель і ранній читач — мій турецький батько; Бехбуд Мохамедзадех, мій найкращий друг, мій неоціненний брат; Ставрула, котрий провів мене через більшу частину написання цієї книги; Ніколас Дельбанко, помічник, пастир, учитель хороших звичок; Айлін Поллак, читачка з очима орла, яка подерла краї сторінок червоною ручкою; Крістіна, чий відгук переломив хід подій; Андреа Бушам, ласкава помічниця; Лорна Ґудісон, постачальниця миру й любові…

Джесіка Крейґ, першокласна агентка, туристичний гід і друг, в чиїх руках я почуваюся вільно; Елена Леппін, добувач і редакторка, невидима рука за кожною сторінкою, котра дуже палко вірила; Джуді Клейн, джерело радості, редакторка; Адам Фройденгайм, екстраодринарний видавець, котрий не відступиться, навіть коли його збити з ніг; Гелен Зелл, постачальниця достатку й таланту письменникам…