Читать «Рибалки» онлайн - страница 16

— Діме, я хочу тобі дещо розповісти.

— Я уважно слухаю, — відповів батько.

— Діме, твої сини Ікенна, Боджа, Обембе й Бенджамін утнули найгіршу, абсолютно й невимовно погану річ.

— Що вони зробили? — спитав батько, різко клацнувши столовим сріблом значно гучніше, ніж до того.

— Ох, гаразд, Діме. Ти знаєш матір Іябо, жінку Юсуфа, ту, що торгує арахісом…

— Так, так, я її знаю, переходь хутшіч до того, що вони зробили, подруго моя! — вигукнув він. Батько часто називав когось «друже мій» чи «подруго моя», коли та людина його дратувала.

— Ehen, ця жінка продавала арахіс тому старому священику з Небесної Церкви, що коло Омі-Али, аж коли на стежці, що веде до річки, з’явилися хлопці. Вона їх одразу впізнала, гукала до них, але вони й не озирнулися. Жінка сказала священикові, що знає їх, а він розповів, що ці хлопці вже багато днів рибалять на річці і що він їх кілька разів намагався попередити, та вони й слухати не хотіли. А знаєш, що є найтрагічнішим? — мати плеснула долонями, щоб підготувати його до нещадної відповіді на це питання. — Мати Іябо впізнала у тих хлопцях твоїх синів: Ікенну, Боджу, Обембе і Бенджаміна.

Настала хвилина тиші, під час якої погляд батька блукав кімнатою і зупинявся на різних предметах: на підлозі, на стелі, на завісці — на будь-чому, немов просячи їх бути свідками того, про яку негідну поведінку йому щойно розповіли. Поки тривала тиша, я також роздивлявся навколо. Я переводив погляд від футболки Боджі, що висіла біля дверей, на шафу, а звідти — на календар на стіні. Ми називали його календарем М.К.О., бо на ньому ми четверо стояли з М.К.О. Абіолою, колишнім кандидатом у президенти. Я помітив дохлого таргана — можливо, убитого в гніві — його голова тепер була розмазана по вичовганому жовтому килимку. Це нагадало мені про ті зусилля, яких ми доклали, щоб знайти ігрову приставку, яку батько заховав від нас і яка б утримала нас від риболовлі. Якось у пошуках приставки ми обшукали кімнату батьків, поки мати з малечею кудись пішла, але її ніде не було — ані в батьковій шафі, ані в жодному з незліченних комодиків. Тоді ми взяли батькову стару металеву скриню, ту, про яку він казав, що її придбала для нього наша бабуся, коли він уперше поїхав із села до Лаґоса 1966 року. Ікенна був певен, що приставка лежала там. Ми перенесли залізну скриню, що була важка, наче труна, до кімнати Ікенни й Боджі. Тоді Боджа ретельно перепробував усі ключі, що в нас були, аж поки кришка зі скрипом не підстрибнула вгору. Поки вони несли скриню, з неї виліз тарган, видерся на іржаву кришку й полетів собі геть. Коли Ікенна відкинув кришку, кімнату заповнили темно-червоні комахи. Ми й оком не встигли змигнути, як один тарган уже опинився на жалюзі, інший повз головою донизу дверцятами шафи, а ще один заповзав у кросівок до Обембе. Ми з братами з криками тупотіли по тисячах тарганів майже тридцять хвилин, намагаючись наздогнати їх, а вони розбігалися навсібіч. Тоді ми винесли скриню геть. А після того, як ми замели кімнату від тарганів, Обембе приліг на ліжку, і я побачив у нього на підошвах розтовчені шматки тарганів: відокремлений зад, розтовчену сплющену голову з вилізлими очима, шматки відірваних крил, що позалазили аж у проміжки між його пальцями, і жовту речовину, що вичавилася з грудей комах. Один лежав під його лівою ногою, розплющений до товщини паперу, з розчепіреними крилами.