Читать «Рибалки» онлайн - страница 144

— Утри її сльози, о Боже, — а тоді продовжив мовою іґбо: — Утри її сльози, Ісусе. Зціли її душу навіки. Нехай вона більше не матиме приводу плакати через своїх дітей.

Після цих палких прохань він багато разів подякував Богові за те, що той відповідає на молитви, а тоді, попросивши у нас «громовитий амінь», він закінчив молитву.

Ми всі подякували й знову потиснули йому руку. Мати взяла Нкем і пішла проводжати пастора до воріт.

* * *

Я збадьорився після молитви, і тягар, що я його приніс на собі додому, трохи припіднявся з моїх плечей. Мабуть, мені допомогли слова Обембе або молитва — я не знав напевне, але відчував, як щось допомагає моєму духу вибратися з провалля. Девід повідомив, що на кухні на нас чекають «наші боби», тож ми з братом сиділи за їжею, коли мати, яка пішла провести пастора, повернулася, наспівуючи й пританцьовуючи.

— Господь мій нарешті знищив моїх ворогів, — проспівала вона, здійнявши руки догори. — Chineke na’ eme nma, ime la eke le diri gi…

— Мамо, що таке, що трапилося? — спитав мій брат, але вона не звернула на нього уваги й знову заспівала, поки ми нетерпляче чекали, аби дізнатися, що сталося. Вона проспівала ще одну пісню, не зводячи очей зі стелі, а тоді звернула повний сліз погляд на нас і сказала: — Abulu, Onye Ojo a wungo — лихий Абулу помер.

Моя ложка полетіла вниз, наче її вибили мені з руки, і розтовчені боби розлетілися по підлозі, але мати ніби не помітила цього. Вона переказала нам те, що почула: «якісь хлопці» вбили скаженого Абулу. Провівши пастора й повертаючись назад, вона побачилася з сусідкою, котра колись помітила тіло Боджі в криниці. Екзальтована жінка прямувала до нашого будинку, щоб розповісти матері цю новину.

— Кажуть, що Абулу вбили коло Омі-Али, — сказала мати, затягуючи раппу в талії, бо та трохи ослабла, коли Нкем потягнула матір за ногу. — Бачите, це Господь мій захищав вас, коли ви щодня ходили туди рибалити. Хоч з того й вийшла велика шкода, але ніхто з вас там не постраждав. Та річка — то місце зла і жаху. Уявляєте, як там лежить тіло того лихого? — спитала вона, вказавши на двері. — Бачите, мій chi живий і нарешті помстився за мене. Абулу вжалив моїх дітей своїм язиком, але тепер той язик зогниє в його роті.

Мати продовжила святкувати, а ми з Обембе намагалися зрозуміти, що накликали на себе, але не могли, бо коли людина дивиться в майбутнє, то не бачить нічого — це як дивитися комусь у вухо. Я ледве міг повірити, що звістка про наше діяння під покровом темряви розлетілася так широко — ми з Обембе такого не чекали. Ми хотіли вбити скаженця й кинути його помирати на березі річки, щоб його знайшли аж коли він почав би розкладатися — як Боджу.

Після вечері ми з братом мовчки повернулися до своєї кімнати, а мою голову сповнювали картини останніх хвилин життя Абулу. Я думав про дивну силу, що заволоділа мною в той час, бо мої руки рухалися з такою точністю й такою виваженістю, що кожен удар глибоко врізався в тіло божевільного. Я думав про його тіло на річці й про рибу, що зібралася навколо нього, коли мій брат, що теж не міг заснути, але не знав, що я не сплю, раптом вибухнув сльозами.