Читать «Рибалки» онлайн - страница 111

Хоч батько й намагався повернути нас у ті часи, за яких ми жили до його від’їзду з Акуре, — чистісінько-білі, мов яєчна шкаралупа, — мого брата це не зворушило. Його не цікавили нові фільми, що батько приносив додому: нові стрічки з Чаком Норрісом, нова частина пригод Джеймса Бонда, ще один фільм під назвою «Водяний світ» і навіть кіно з нігерійськими акторами — «Життя в кабалі».

Вичитавши десь, що коли намалювати ескіз будь-якої проблеми й візуалізувати увесь стан речей, то ту проблему можна легше вирішити, Обембе проводив більшу частину днів, малюючи паличкасті людські фігурки, що зображали його плани помсти за наших братів, а я тим часом сидів поруч і читав. Одного дня я натрапив на ті малюнки, і вони мене нажахали. На першому, нашкрябаному гострим олівцем, Обембе жбурляє в Абулу камінням, і той падає й помирає.

На іншому, місцем дії якого було обрано район коло кювета, де стояв фургон Абулу, Обембе розмахує ножем, і його паличкасті ноги зображені в русі, а я йду за ним слідом. Там також видно далекі дерева й свиней, що вошкаються неподалік. А тоді, намалювавши частину зображеного прозорим, він показує, як його паличкасте втілення заходить до фургона й стинає Абулу голову — як Оконкво, коли той убив посланця.

Ці ескізи мене вжахнули. Я тримав аркуші, роздивляючись їх, і мої руки тремтіли, а тоді Обембе вийшов з туалету, де пробув близько десяти хвилин.

— Чого це ти до них придивляєшся?! — люто закричав він, штовхнувши мене так, що я впав на ліжко, тримаючи в руці той листок.

— Віддай зараз же! — шаленів він.

Я жбурнув аркушем в його бік, і він підняв його з підлоги.

— Навіть не думай ще раз брати щось із цього столу, — проревів він. — Ти чув мене, тупоголовий?

Я лежав на ліжку, прикриваючи рукою обличчя, бо боявся, що він може мене вдарити, але він тільки поклав папірці до своєї шафи й прикрив їх одягом. Тоді він підійшов до вікна й став коло нього. Знадвору чулися голоси дітей, які гралися, сховані від наших очей високою огорожею. Одним з них був Іґбафе, хлопець, з яким ми ходили рибалити на річку. Його голос коли-не-коли розносився над рештою: «Так, так, пасуй мені, бий! Бий! Бий же!!! Тьху, що ж ти робиш?» Знову почувся сміх і хекання забіганих дітей. Я сів на ліжку.

— Обе, — покликав я свого брата як тільки міг спокійно.

Він не відповів, а просто стояв, мугикаючи якусь мелодію.

— Обе, — покликав я знову, мало не плачучи. — Але чому нам треба вбивати божевільного? — спитав я.

— Це просто, Бене, — мовив він із таким удаваним спокоєм, що мої нерви не витримали. — Я хочу вбити його, бо він убив моїх братів, тож не заслуговує на життя.

Коли він сказав це вперше, перед тим переповівши мені «Усе розпадається», я подумав, що він просто розбитий горем і говорить так через гнів, але тепер, почувши, як він повторив ці слова з похмурою рішучістю, а ще побачивши ці малюнки, я почав боятися, що він говорив серйозно.