Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 43

— Велика Кішка — це рись. Найпідліший звір, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всі мисливці ненавидять його і бояться. Можливо, мій батько теж загинув від рисі.

— Тоді вона повинна жити десь тут, ця Велика Кішка? — поспішливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Мені не хотілося, щоб він згадував про це.

— Мабуть, повинна, — нехотя відповів Чингіс. І я зрозумів, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.

А, зрозумівши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь віяло крижаним холодом. Нічого цікавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелі печери, потім по долівці і раптом помітив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я підняв його і побачив, що це гвинтівка. Справжня, бойова. Тільки що приклад уже геть струхнявів і, коли я підняв гвинтівку, майже наполовину розсипався.

— Романе! — закричав я. — Хлопці, сюди! Тут гвинтівка!

— Гвинтівка? — постав біля входу до мого пристановища Чорногора. — Дивно, глянь, може, там є ще щось.

Я знову нахилився і почав оглядати долівку. Та раптом Роман каже:

— Валеро, гаси ліхтар!

— Навіщо? — не зрозумів я.

— Загаси, кажу!

— Тут же страшно, — майже благаючи мовив я, але ліхтар все-таки загасив.

— А тепер глянь ліворуч себе, — почув я з темряви голос Романа. Він наближався до мене в суцільній пітьмі.

Мені знову стало страшнувато, але, зібравши всю волю, я все ж таки послухався поради і глянув ліворуч. Нічого. Суцільний морок.

— Ну і що там? — запитав я, відчуваючи, що голос мій зрадливо тремтить.

— Хіба не бачиш? Струмінь світла, — почулася відповідь. Але голос здався мені якимсь незнайомим. Це відповідав хто завгодно, тільки не Роман, не Орест і не Чингіс.

— Підніми голову, маленький мисливець, і побачиш над собою цівку сонячного світла, — додав той же голос.

«Вічний Мисливець!.. — зрадів я, упізнавши нарешті його голос. — Як він тут опинився?» А ще через мить я закричав:

— Бачу. Он, між двома каменями! Там же вихід!

— Так, має бути вихід, — увімкнув ліхтарик Роман. — Ви знаєте, куди він веде? — запитав Вічного Мисливця.

— Ні, — відповів Курун. — Але не раз чув від старих мисливців, що із головної шаманської печери є потайний хід до Долини Драконів. До неї можна потрапити лише звідси, з підземелля. Принаймні, ще нікому не вдавалося підступитися до неї з поверхні, а гвинтівку цю дай мені. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонці. Напевне, вона належала котромусь із партизанів. Або мисливцеві, що загинув біля Воріт Сонця.

— Воріт Сонця? — здивовано перепитав я.

— Так називають отвір, біля якого чатує зараз Чингіс. І я мушу бути біли нього. А ви спробуйте розкидати це каміння. Навіть якщо запізнимося на машину, — не біда. Переночуємо у нашому селищі. До темряви встигнемо дійти туди.

Розчищали вхід Роман і Орест. Я стояв з двома ліхтариками і підсвічував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше підземелля почало освітлюватися денним світлом. Я навіть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хліба…

Минуло ще кілька хвилин й ось уже Роман та Орест протискуються через прохід у Долину Драконів. Я поспішаю за ними. Спочатку мені здалося, що це ми спинили в тій ущелині, з якої починався вхід до підземелля. Але, роззирнувшись, зрозумів, що помилився. Це була велика і дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрібним камінням. На вершині скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовічного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленів мох. Ніякої іншої рослинності тут не було. Похмурі сірі скелі. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсім не гріло. Здавалося, що промені його просто не досягають цього урвища.