Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 42

— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо з ними? По кишенях?

— А може, залишити їх? — несміливо мовив я.

— Навіщо? — майже водночас запитали Роман і Орест.

— Не знаю. Вони тут давно стояли…

— А взагалі, це ідея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камінням і нікому не говорити про них, а одразу повідомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися ці статуетки?

— А так привеземо в селище, роздаруємо… Спробуй зібрати їх потім. А вчені передадуть їх до музею, досліджуватимуть, — підтримав Орест.

Врешті-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом із листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо організувати експедицію. А інші заклали камінням, щоб ніхто навіть не здогадався, що там щось може бути. І домовилися: в селищі про всяк випадок не говорити, що «чоловічків» у печері багато.

Після цих знахідок усі ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирішив: мовчатиму. А взагалі почувався щасливим. Хіба я міг сподіватися, що тут, у Нордані, на мене чекає стільки пригод? Навіть зміна у піонерському таборі, яку я вважав найцікавішою подією свого життя, тепер втратила привабливість. Шкода тільки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного літа…

19

Ми вже збиралися повертатися до печери, в якій чекав на нас Вічний Мисливець. Роман і Орест маскували нішу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Іти звідси не хотілося. У мене з'явилося передчуття, що в ній є ще якась велика таємниця. І якщо ми зараз підемо геть, вона, можливо, так і лишиться невідкритою. Та навіть, якщо якась експедиція і розкриє її, все одно це вже станеться без мене.

— Глянь, що ми знайшли, — мовив я до Чингіса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.

— Бачу, — кивнув він, не відводячи погляду від якоїсь точки там, на горі.

— Красиві, правда?

— Так. Одна така статуетка є у старої Каміли, що живе у селищі Мурок, на березі Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дідом і бачив.

— Хочеш глянуть на ті, що в Романа й Ореста?

— Ні.

— Ти що, образився?

— Дід вважає, що мисливець не повинен ображатися. Ні на людину, ні на звіра. І мстити — теж не повинен.

— Чому ж тоді?..

— Не заважай мені, — благаюче мовив Чингіс. Але майже пошепки. — Ти ж бачиш, що я на полюванні. А звір усе чує. І все розуміє.

— Який звір? Там нікого нема, — розсміявся я.

— Є. Але спочатку глянь на людські кістяки. Он там, у виямку, за жертовником.

Я не знав, що там є кістяки. Але дивитися на них не хотілося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навідався до нас.

— Але ж ці люди загинули колись давно, — мовив я Чингісові.

— Давно. Одначе від пазурів звіра.

— Чому ти так вважаєш? Звідки тут взятися звіру? Невже ведмідь зможе залізти сюди?

— Хіба дід не розповідав вам про Велику Кішку!

— Ха! Велика Кішка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кішка? Навіть якщо дуже велика?!