Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 23

— Може бути й таке, — погодився батько. — Напевне, там, на одній з вершин, його гніздо. А орлани не люблять, коли неподалік гнізда з'являються люди. Думаю, що цього разу він не збирався нападати на нас, а тільки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму і відступимо. Це його володіння, і ніхто не сміє втручатися в них.

— А може, приймемо бій? — враз посмілішав я.

— Не варто, старенький.

Мабуть, ми так ганебно й відступили б. Але за хвилину орлан зник і більше не з'являвся.

— Вирішив, що добряче налякав нас. І що дертися на гребінь хребта, до його гнізда, вже не наважимося, — мовив батько, поглядаючи на гірські вершини. — Але ми теж можемо піти звідси, вважаючи себе непереможними.

Для годиться, а скоріше — на зло орлану, ми ще кілька хвилин погрілися на каменях, обговорюючи двобій з небесним хижаком, помилувалися стрімкою скелею, яка звідси, знизу, здавалася напівзруйнованою фортечною стіною, а вже потім увійшли в річку, щоб вибратися з цього «забутого світу», поклавши собі обов'язково навідатися сюди ще раз.

— Ну, якщо забути нарешті про орланів… — заговорив батько, коли ми нарешті одяглися і рушили до селища. — У Нордані тобі подобається?

— Подобається, — відповів я. — Навіть, якщо й не забувати про них.

— Бачиш, для мене це дуже важливо, — спохмурнів він. — Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?

— Ми завжди так говоримо.

— Ага, так, звичайно… Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому місті назавжди. Все-таки це перше місто, яке починаю з нуля. Приємно жити у місті, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!

— Як же це буде? Ти житимеш тут… а ми?

— Ти не так зрозумів мене, — батько поклав руку мені на плече й розсміявся. — Я хочу, щоб ми жили в Нордані всі разом. Квартиру нам дадуть. Обіцяли — в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна міська квартира. Не гірша, ніж у нас у Дністровську. Місця тут красиві, таємничі. Ну що?.. Погодишся?

— Не знаю, — невпевнено відповів я. — Хоча… Тут, звичайно, цікаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя…

— Ну-ну, не іронізуй… Мисливцем… На соболя… Станеш тим, ким захочеш. І зможеш. Але це добре, що ти «за». Тоді нас двоє проти однієї. Отже, більшість голосів… Як думаєш, скориться?

Я зрозумів, що йдеться про матір. Напевне, вона відмовилася переселятися сюди, і тепер батько хоче переконати її голосуванням на родинній раді.

— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.

— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.

І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.

— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…

— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?