Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 22

Відігрівши груди й живіт, я лінькувато повертаюся горілиць і вже збираюся заплющити очі, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Ні, це була справді велетенська птиця. І спустилася вона так низько, що я міг виразно бачити широчезні сірі крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрючені кігті… Орел! Загіпнотизований його поглядом, я заціпенів. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вічі! Потім батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але мені здається, що я лежав під його кігтями нестерпно довго, не маючи сили ані ворухнутися.

Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але він несподівано розвернувся наді мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронісся до височезного гірського хребта, що підступав до річки з того боку, і тільки після цих віражів повернувся до бухти. Він то ширяв, то піднімався високо в небо, і пікірував звідти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрів над нами. І поки він отак «розважався», ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разі потреби, повинна була прикрити нас і, стискаючи в руках каміння, чекали нападу.

— Не відходь від брили! — гукав мені батько щоразу, коли орел повторював свій маневр. — Ховайся під дашком.

Проте я так жодного разу й не заховався під ним. Цікавість моя виявилась сильнішою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не міг не стежити за нею, так вражало мене це «полювання на Острові Циклопів».

І коли птиця нарешті зникла за кам'яним гребнем по той бік річки, я випустив з рук камінці і знесилено присів під брилою, відчуваючи, що весь тремчу від напруження.

— Ну, вітаю, — усміхнувся батько, опускаючись поруч мене. — Бойове хрещення ми все-таки витримали.

— Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.

Батько справді подивився на скелю. Потім на гребінь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.

— Чого це він?.. — недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.

— Орлан. Мені вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотіла поживитися нами, — похмуро жартує він. — Звірини в тайзі поки що вистачає. Одначе мисливці розповідають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дітей. Голод примушував.

— І заносили їх кудись?

— Ні, випадки, про які розповідали мисливці, закінчувалися щасливо. Птиць відганяли дорослі. Але загалом могли б…

— Як у казці! — вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.

— Казки пишуться з життя, — відповів батько, підводячись. І раптом вигукнув: — Дивись: он він! Знову летить сюди!

Я підхопився. Так, орлан летів до нас, одначе десь над серединою річки вернувся і знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.

— Мабуть, нам треба піти звідси, — сказав я. — Бо врешті-решт він таки нападе.