Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 2

2

Постоявши біля порогів, я піднявся на узвишшя неподалік берега і раптом побачив у долині, що підступала до ріки, великого, красивого оленя. Учора, коли ми їхали тягачем із села Тургай, батько вже показував мені невеличку череду цих тварин, які піднімалися схилом хребта до перевалу. Я був такий вражений видовищем, що батько не стримався і пообіцяв узяти з собою у тайгу. Й ось ще одна несподівана зустріч…

Я причаївся за модриною, й олень, напевне, не помітив мене. Або відчував, що людина занадто далеко і не може загрожувати йому. Ось він наблизився до невеличкої затоки, високо підняв голову, сторожко роззирнувся і, тільки переконавшись, що ніяка небезпека на нього тут не чатує, припав до води. Та раптом щось стривожило тварину. Вона підвела голову, на якусь мить завмерла, потім раптом знервовано «затанцювала» якийсь незбагненний танок, а ще через хвилину зникла в прибережних хащах.

Але в цей час я уже стежив не так за оленем, як за хлопчиною, якого помітив на схилі долини. Щойно олень почав пити воду, хлопчина, скрадаючись, наблизився до нього, підвівся і скинув руки — якийсь дивний жест, якого я не міг збагнути. Коли ж хлопчина наблизився до тварини ще на кілька кроків і знову повторив той жест, я зрозумів: він вдає, що цілиться з рушниці. «Полює» на оленя — ось що він робить!

— Гей, Робінзоне, ти погано цілишся! — гукнув я, тільки-но хлопчина підняв свою «рушницю» втретє, намагаючись «уполювати» оленя, що втікав.

Хлопець різко озирнувся й опустив руки.

— І що, ти справді наважився б стрілити в нього? — запитав я, підбігши до «мисливця».

— Якби тільки мав рушницю, — твердо відповів незнайомець.

Це був широкоплечий і досить-таки міцний хлопчина, а коротка, підбита хутром брезентова куртка ще й додавала йому дорослості і поважності. Густе чорне волосся спадало йому на очі, і, щоб бачити мене, «мисливець» схиляв голову майже на плече і якось дивно косував.

— Ти що, не радий моїй появі? — досить миролюбно запитав я, не бажаючи прощатися з ним, не познайомившись.

— Не стояв би тут, не заважав полюванню… — непривітно пробурчав хлопець.

— Якому це полюванню, диваче?! У тебе ж нема рушниці.

— Все одно це — полювання, — погордо відповів «мисливець». — Невже ти не знаєш, що ніхто не виходить на звіра просто так, одразу? Спочатку вчаться, тренуються… Я переслідував цього оленя від Чомкенської западини, відтоді, як «поранив» його. Ну, не насправді поранив, ти розумієш… Я здогадувався, що він подасться до річки, тому пішов навперейми, навпростець. Мій дід так і каже: «Вчись розгадувати шлях звірів, розуміти їх повадки». І я розгадав шлях цього оленя. А якби ти не завадив, мабуть, підкрався б до нього й на політ аркана.

— «Політ аркана»? Що це означає? Вперше чую.

— У нас усі так кажуть, — стенув плечима хлопець, дивуючись моєму незнайству. — Ти хіба не звідси, не з Нордана?