Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 5

— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?

— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.

— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Нордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.

Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: «Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною…»

Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: «Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив». Але він розважливо похитав головою: «Бачиш, старенький, можливо, тобі й справді варто було б надавати, але вік наш такий — суцільної дипломатії». І, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стіл із намальованою на ньому шахівницею, тому що майже всі наші «чоловічі розмови» точилися за шахами. Так було…

А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повільно виростає просто посеред тайги на околиці Нордана. Селище, в якому ми всі поки що живемо — тимчасове, це селище будівельників. А справжнє місто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент універмагу, навпроти зводиться лікарняний комплекс. Ну а восени до міста підійде залізниця й отоді воно по-справжньому оживе. І це вже завдяки колії мають з'явитися згодом шахта і збагачувальний комбінат. Отож, у майбутньому в Нордані житимуть здебільшого залізничники, шахтарі та робітники комбінату. А самі будівельники його в складі свого тресту «Укрбуд» повернуться на Україну. Втім, повертатимуться не всі. Хто забажає — залишиться тут.

— Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутній норданець? Звідки він тут взявся?

Я озирнувся і побачив у дворі школи високого чорнявого парубійка, що стояв із молотком і стамескою в руках біля вкопаного в землю стовпчика, на маківці якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голівку. А неподалік виднівся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

— А, здоров, Романе, — привітався батько й одразу ж пояснив мені: — Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будівельного інституту. Із Карпат він, з родини різьбярів. Оцей гномик, та ще он літачок і прикрашений різьбленням ґанок — його робота. Він тут у нас і за теслю, й за різьбяра, і за скульптора.

— Ну-ну, не перехвалюйте, — озвався Роман.

— Та ж істину кажу, — стенув плечима батько. — А це — Валерій Любич, мій син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будівельник Далекого Сходу.

— Як воно буде в майбутньому — не знаю. А тому раджу: віддавайте його до мене в учні, і через два тижні він стане кращим теслею Нордана.

— Ти вважаєш, що його треба в учні?.. — мені здалося, що батько запитав це цілком серйозно. — А що? Можна. Шкода тільки, що він буде тут лише місяць.

— Нічого. За місяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.