Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 2
Юрій Федькович
Увечір збирається і Сафат.
- А ви куди оце? - питаю.
- На весілля,- каже,- іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю.
- А там що таке? - питаю людей.
- Сафат Зінич застрелив молодого,- уповідають. Я закаменів.
- А де ж він? - кажу (Зінич оце).
- Пішов сам до арешту,- кажуть.
Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль!
- Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?
- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.
Жовняр раз був.
СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
Повісточка
Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш, - такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. "Що ти, дівко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!" А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!.. Вечір дав бог тихий та милий, - сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та високими нашими горами! - Чого ти так засумував, Василю? - став один легінь другого питати. - Чи не болить тебе знов голова? - Або мене коли голова боліла? - каже другий.
- А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?
Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:
- А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?
- Дівчина на цілу Буковину! - каже Іван. - Гадаю за тиждень старости слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
- І я гадаю, - каже. - старости посилати.
- Як собі, братчику, любиш! - умкнув Іван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
- Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?
- Оба, правда - ні, але я то знаю, що оженюся з нею.
- А чому ти, чому не я?
- Тому не ти, - каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, - бо я старший, і дівка моя має бути!
- Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.
- А я її люблю, - каже Іван, мов кам'яний.
- Або най так буде, - каже Василь, - як дівка пристане.
- І так ні, - став Іван спроволока говорити. - Олена буде моя!