Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 5

Юрій Федькович

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:

- Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!

- Годі, годі, любко моя! - каже стара, а сама так і журиться. - Годі, донечко моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!

- Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум'яного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!

- Бідо ма бо з тобою, дівко! - стала стара нарешті сердитися. - Або Йван, може, не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?

От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.

Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.

- Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи! "Що ж, - гадає собі, - віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга".

Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.

- А раді гостям, паніматочко?

- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А яка щаслива година вас принесла? - а сама сіла собі в образи.

- Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до двора золотого.

А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла - не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили та як до святої молилися - так її любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!

Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став - мов крига леду студеного: ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав - той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло, горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:

Сховалося у серці лихо, Як звір у темному гаю...

А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й вийде, мов п'яний, надвір. А стара ненька плаче; "Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!" Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.