Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 18
Юрій Федькович
Місяць світить, а я слухаю.
VIII
- Не плач, душко, моє серденько! - став він голубити. - Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...
- Василю, Василю! - та й зомліла сердешна дівчина.
- А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? - питає легінь та й заплакав і собі.
- Відай, нам не судилось вкупі жити, - промовила дівчина не за малу хвильку. - Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!
- А ти гадаєш іти за його? - спитав легінь.
- Я втоплюсь,- каже дівчина.
- Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.
- А ти, мій друже?
- Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.
- Боже, боже! - заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?
- Ба я,- каже легінь.
«Обоє» - думаю я собі.
Як стали зорі погасати, вони розійшлись.
IX
Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.
- А від кого? - гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.
Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:
- Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.
- Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!
- Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:
- Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!
- Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.
- Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.
- А кого ж? - запитав старий грізно.
Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.
- Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?
- Розумію, татку!
- Махай же!
X
Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:
- Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?
Мовчить.
Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!
- А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!
- Даруйте життя! - верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..
- А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?
- Чую, - каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.