Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 18

Місяць світить, а я слухаю.

VIII

- Не плач, душко, моє серденько! - став він голубити. - Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...

- Василю, Василю! - та й зомліла сердешна дівчина.

- А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? - питає легінь та й заплакав і собі.

- Відай, нам не судилось вкупі жити, - промовила дівчина не за малу хвильку. - Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!

- А ти гадаєш іти за його? - спитав легінь.

- Я втоплюсь,- каже дівчина.

- Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.

- А ти, мій друже?

- Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.

- Боже, боже! - заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?

- Ба я,- каже легінь.

«Обоє» - думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

IX

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.

- А від кого? - гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.

Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:

- Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

- Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!

- Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:

- Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

- Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.

- Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

- А кого ж? - запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.

- Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?

- Розумію, татку!

- Махай же!

X

Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:

- Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

- А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

- Даруйте життя! - верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..

- А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

- Чую, - каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.