Читать «ПРОЗОВІ ТВОРИ» онлайн - страница 13

- Це мій син,- кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.- Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.

Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»

Отак я думаю да плачу-плачу,- аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.

- А що, брате Йване, злагодили тебе? - поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.- Злагодили тебе!

- Злагодили,- кажу.

Він сів коло мене та й заплакав - страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:

- Братику,- каже,- нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?

- Братчику,- кажу,- побратиме: батечко мій старий- з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..

- Богдай я такого слова від тебе був не почув! - сказав він гірко.

- Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

- Твому вороному не буде в мене кривди,- каже Сидір.

- Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити - звичайно.

- Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...

Другої днини попрощався - пішов.

Служу в війську рік, служу другий,- добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!

Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,- пишуть батько,- якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».

Я зараз побіг до нашого ритмайстра.

- Пане,- кажу,- татку, змилуйтеся! - та й показую ему лист.

А він так:

— Не журіться,- каже,- капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...

Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.

До села прийшов я - вже вечоріло. Входжу в хату - нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче - се мій батечко старенький.

- Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?

- О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.

- А неня де? - питаю.

- Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.

Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі- то вони стали.

- Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

- Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

- А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

- Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

- Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

- Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.