Читать «Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.» онлайн - страница 136

Як зазначалося вище, у цій статті передбачено більш жорсткі правила призначення остаточного покарання за вчинення множинності злочинів для осіб, які, усвідомлюючи, що засуджені за вчинення попереднього злочину, не зупиняються і знову вчиняють злочин. У випадку, коли вирок судом у нарадчій кімнаті постановлено, але ще не проголошено, суб’єкт, який вчиняє в цей час новий злочин, ще не є засудженим, він не відчуває себе таким. Тому за суспільною небезпечністю його не слід порівнювати з особою, яка, вчиняючи злочин, певна того, що вона є засудженою за попередній злочин. Тож законодавець замість того, щоб у ч. 1 ст. 74 КК України визнати таким, що заслуговує призначення покарання за сукупністю вироків злочин, вчинений після проголошення вироку, він визнав таким злочин, вчинений після постановлення вироку.

Порядок призначення покарання за сукупністю вироків встановлено у ч. 1 ст. 71 КК України, відповідно до якої суд призначає покарання за такими правилами: 1) призначається покарання за знову вчинений злочин; б) до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком; в) остаточна міра покарання за сукупністю вироків визначається в межах максимуму, встановленого в Загальній частині КК України для відповідного виду покарання.

Покарання за знову вчинений злочин призначається на загальних підставах, тобто з урахуванням положень статей 65–69-1 КК України. Причому, якщо в діяннях особи, яка вчинила новий злочин, є ознаки повторності (ст. 32 КК України) або рецидиву (ст. 34 КК України), суд враховує їх як обставини, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України).

До покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, що вже відбута засудженим за попереднім вироком, не враховується, і до остаточного покарання належить покарання, призначене за новим вироком, і покарання, невідбуте за попереднім вироком. Тому відповідно до ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків, визначене шляхом складання, має бути більшим від покарання, призначеного за новим вироком, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежено тим максимумом, який встановлено для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК України. Наприклад, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання за загальним правилом не може перевищувати п’ятнадцяти, а за особливо тяжкий злочин – двадцяти п’яти років. Саме так встановлюється максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеження волі – п’ять років (ч. 2 ст. 61 КК України), а для виправних робіт – два роки (ч. 1 ст. 57 КК України). Таким чином, при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливої частини КК України, оскільки при цьому він керується не санкцією, а тим максимумом, який встановлено для певного виду покарання в Загальній частині КК України.