Читать «Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.» онлайн - страница 130

Важливим є те, що визнання вини здійснюється підсудним. Особа набуває процесуального статусу підсудного після винесення постанови про призначення справи до судового розгляду. До цього моменту вона перебуває в статусі підозрюваного чи обвинуваченого і користується їх правами та зобов’язана виконувати обов’язки. Це дає змогу визначити стадію кримінального процесу, на якій стає можливим дотримання зазначеної умови. Визнання вини підсудним, як видається, є підтвердженням під час судового розгляду своїх показань, оформлених як з’явлення із зізнанням, у порядку, передбаченому КПК України. Але таке визнання може проявитися і в іншому. Наприклад, у випадку, коли з’явлення із зізнанням з боку суб’єкта не було, факт вчинення злочину встановлено оперативним шляхом, а після цього суб’єкт активно сприяв розкриттю злочину, усунув заподіяну шкоду, під час судового розгляду справи визнав свою вину, є всі умови для застосування ст. 69-1 КК України.

Наявність серед умов застосування цієї статті закону про кримінальну відповідальність такої обставини як визнання суб’єктом вини у вчиненні злочину вказує на мінімальну ступінь суспільної небезпечності особи і відсутність, з огляду на це, потреби застосовування до неї суворого покарання.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що визначені законодавцем у ст. 69-1 КК України умови зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин є оптимальними. У своїй сукупності їх можна вважати підставою зменшення строку або розміру покарання. Визнання кожної із зазначених умов окремою підставою застосування ст. 69-1 КК України сприймається як не зовсім точне, адже підстава – це своєрідна причина чогось. Причиною застосування ст. 69-1 КК України є не одна із обставин, визначених нею, а їх сукупність, комплекс таких обставин, кожну з яких пропонуємо визнавати умовами зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин.

Подальші наукові дослідження із зазначеної проблематики доцільно продовжити в напрямі порівняльно-правового аналізу норм, передбачених у ст. 69-1 КК України та ч. 4 ст. 74 КК України з метою вдосконалення законодавчої регламентації форм кримінальної відповідальності. Відомо, що остання з названих норм є кримінально-правовим підґрунтям застосування однієї з форм кримінальної відповідальності – звільнення від покарання. Передумовою можливості такого звільнення в законі визначено вчинення суб’єктом злочину невеликої або середньої тяжкості, а умовами звільнення – бездоганна поведінка особи та її сумлінне ставлення до праці.

Є підстави для гіпотези щодо доцільності перенесення умов, зазначених у ст. 69-1 КК України, до ч. 4 ст. 74 КК України. Натомість ст. 69-1 КК України варто «присвятити» лише тяжким, а можливо, й особливо тяжким злочинам. Так званий склад звільнення від покарання, або матеріально-правова його формула, не витримують критики. Оціночні поняття «бездоганна поведінка» (до того ж, не зрозуміло, в який період часу – до, під час чи після вчинення злочину), а також «сумлінне ставлення до праці», (знову ж таки, не зрозуміло, коли, до якої праці) сприймаються як відвертий анахронізм. Якщо до цього додати, що злочини невеликої тяжкості в результаті реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції можуть трансформуватися у злочинні проступки, потреба вдосконалення зазначених кримінально-правових норм стає більш очевидною.