Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 99

Свої берлінські літа Райх не промарнував на гонитву за приватними втіхами, як це зробив Ішервуд, але намагався заварити це вередливе місто за утопічним рецептом. Берлін йому подобався, бо був домівкою того, що він називав «величним рухом за свободу», з яким він так палко шукав об’єднання. Райх добре знав, що лідерська ніша в русі сексуальних реформ належала саме німцям: «Сучасний Берлін пропонував мені блискучі можливості», — писав він.

Райх вступив до Німецької комуністичної партії одразу після свого приїзду, і його Берлін був радше анклавом фабрик, безробіття, страйків, демонстрацій та масових зборів, аніж нічних клубів. Шандор Радо пригадував, що, приїхавши до Німеччини, Райх, «палкий прихильник Леніна та Сталіна, з головою поринув у комуністичну пропаганду». Райх, казав він, був «одночасно прихильником лівих і людиною, що не обманювала».

На вересневих виборах 1930 року Німецька комуністична партія запаслася 4,6 мільйонами голосів, ставши найбільшою у світі, поза межами Радянського Союзу, комуністичною партією. У самій столиці комуністи випередили навіть соціал-демократів і тепер були владною партією. Все ж, отримавши 6,5 мільйонів виборців, нацисти обігнали їх у всенаціональному масштабі, раптово змінивши кількість своїх представників у парламенті із 12 на 107. Лідер комуністів Карл Радек писав, що нацистська партія увірвалася на політичну сцену, «наче той острів, що, як наслідок вулканічних процесів, неочікувано з’являється посеред моря». Починаючи з 1926-го, гаулейтером (нацистським керівником району) Берліна був сухорлявий та клишоногий Геббельс; за його насильницької пропагандистської кампанії кількість виборців, що «підтримували» нацистів, зросла учетверо навіть у цьому бастіоні вільної думки та лібералізму. Нацисти відсвяткували свій виборчий успіх, влаштувавши розгардіяш у столиці. Вони повибивали вікна універмагів на Ляйпціґер-штрассе, якими володіли євреї, перш ніж зібратися на Постдамській площі, аби виспівувати: «Прокидайся, Німеччино!», «Смерть жидам!» та «Хай живе Гітлер!».

У липні 1931 року Німеччина зазнала спустошувального фінансового колапсу, і вже наступного січня кількість безробітних у країні сягнула 6 мільйонів. Наступні місяці соціальної нестабільності засвідчили в Берліні численні сутички між червоним фронтом комуністів та коричневими сорочками нацистів — то була ескалація насильства, що заледве не доводила місто до анархії. Художник-експресіоніст Ґеорґ Ґрос написав своєму другові, що нацисти «майже що через три дні» скоювали одне політичне вбивство. Того вересня головнокомандувач Берлінської дивізії десанту, горезвісно названий Вовком, Генріх фон Хелльдорф взявся їздити за білого дня по одному з людяних бульварів міста — він стояв у своєму кабріолеті й імперативно вказував на будь-кого, хто здавався йому схожим на єврея чи то єврейку. За цих людей одразу ж бралися десантники, які тинялися у натовпі, замасковані під цивільних. Цей, як один історик назвав «міні-погром», тривав дві години, аж поки не втрутилася поліція.