Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 53

Даючи старт цьому соціально-радикальному проекту, що передбачав створення безоплатних клінік, Фрейд став духовним сподвижником «революційності» другого покоління аналітиків, як одна з його представниць, Гелен Дойч (відгомоном ідеї Отто Бауера про «революційність душ») це називала. Їх, як розказувала вона, «манило усе, що було наново сформованим, наново видобутим, наново здобутим». Цими, тепер уже легендарними постатями, що запаковували пацієнтами безплатні клініки у Берліні та Відні і переконали себе у тому, що психоаналіз здатен зіграти утопічну роль у лібералізації людини від соціального та сексуального пригнічення, були власне фрау Дойч (коханка лідера соціалістів Германа Лібермана), Вільгельм та Енні Райх, Отто Феніхель, Едіта Джейкобсен, Карен Горні та Еріх Фромм.

Того року, коли Райх приєднався до команди Амбулаторії, Феніхель започаткував у Берліні проект для молодих психоаналітиків, що став відомим під назвою «Дитячий семінар», і звався він так не тому, що присвячувався аналізу дітей, а тому, що Феніхелеві подобалося сприймати бунтівних аналітиків за «пустотливих дітей». У Відні існувала така сама прірва між поколіннями і властивий їй переворот цінностей. Видно, що на фото Амбулаторії, яке у 1920-х зробили його волонтери, серед персоналу налічувалося лише двоє чоловіків із сивиною: Людвіґ Єкельс та Хітчманн, й обидва були на тридцять літ старшими за Райха. Для молодих новобранців — навіть більше, аніж для їх керівників — психоаналіз був чимось, що історик Елізабет Данто зве «викликом усталеним політичним кодексам; радше соціальною місією, аніж медичною дисципліною».

* * *

Захлинаючись від кількості пацієнтів Амбулаторії, Райх відчував, що, як він пізніше назвав, «вишукує правильну техніку роботи», плаваючи в морі спроб застосувати єдину теорію психоаналізу до розмаїття практичних випадків. Він знав, що повинен зламати бар’єр підсвідомого супротиву, за допомогою якого пацієнт придушував неприємну для нього чи неї правду про будь-який сексуальний конфлікт, що мав місце у його чи її дитинстві, аби обтяжені емоціями спогади могли прорватися крізь згадану блокаду й викинути свої випари у свідомість; він знав, як працювати із трансфером між лікарем та пацієнтом так, аби той під час терапії ставав лікувальним елементом. Але що ж було робити із неохочими до співпраці та кататонічними об’єктами аналізу, які відмовлялися грати в гру вільних асоціацій або ж не хотіли впадати у сон? Як комунікувати із пацієнтами, для яких мова психоаналізу була тотально іноземною? Коли Райх, як йому і належало, переконував своїх неосвічених пацієнтів у тому, що вони опираються трансферу або ж захищаються від своєї підсвідомості, ті просто відповідали йому відсутніми поглядами в процесі.

Тоді не існувало ані навчальних програм, ані спеціалізованого навчального інституту, де б Райх міг порушувати й розглядати практичні проблеми такого штибу. Виказуючи своє занепокоєння досвідченішим аналітикам, Райх слухав, як його старші колеги втомлювались повторювати: «Просто продовжуй аналізувати!», «Все прийде з часом». А вже от «що» і «коли» прийде, додавав Райх, чомусь ніхто не казав. По допомогу в особливо замудруватих випадках Райх звертався до Фрейда, до якого йому, здається, була протоптана привілейована стежка. Перший об’єкт аналізу Райха якраз і був одним із випадків, коли той потребував поради: офіціант-імпотент, якого Фрейд скерував до Райха і якого обидва не могли вилікувати протягом трьох років.