Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 218
Жоель Діккер
Добровольці під керівництвом начальника поліції Пратта ще декілька тижнів продовжували повсюдні пошуки — аж до кордонів штату. Марно. Нола Келлерґан ніби вивітрилася.
Книжка просувалася. Мої години за письмовим столом потроху обростали паперовим тілом, і в мені відроджувалося несказанне і, здавалося б, назавжди забуте відчуття. Я наче наповнювався нарешті життєвою силою, від браку якої все в мені раніше функціонувало неправильно; здавалося, наче хтось натиснув мені кнопку в голові й увімкнув мозок, наче я знову повернувся до життя. Я почувався письменником.
День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.
Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.
— Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.
— Нізащо, — відрубав я. — Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.
— Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.
— То він пише книжки не сам?
Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:
— Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх там пише. Все, що вони хочуть, це щороку на початку літа піти у відпустку з його новою книжкою. І ми їм її даємо. Це називається — комерційний підхід.
— Це називається обман читача, — відказав я.
— Обман читача… Ох, Ґольдмане, ви просто неперевершений мастак високої трагедії.
