Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 192

— І куди ви оце зібралися? — запитав Ґегаловуд.

— Боксувати. Може, приєднаєтеся?

— Та ні.

Я запхнув речі у валізку і попрощався.

— Сидіть, скільки захочете, сержанте. Тільки двері за собою зачиніть, як підете додому.

— Не переймайтесь, я замовив для себе ключ від номера. Ви справді їдете на бокс?

— Так.

Він завагався. Я вже переступив поріг, аж він погукав мене.

— Зачекайте, письменнику, я все-таки з вами.

— Чому це ви передумали?

— Дуже кортить вас відлупцювати. Чому ви так любите бокс, письменнику?

— Довго розповідати, сержанте.

У четвер, 17 червня, ми вирішили відвідати капітана Ніла Родіка, який 1975 року разом із Праттом керував операцією. Тепер йому було вісімдесят п’ять, він пересувався в інвалідному візку і мешкав у притулку для старих на березі океану. Він досі пам’ятав страшні пошуки Ноли. Сказав, що то була найхимерніша справа в його житті.

— То було якесь божевілля, пошуки того зниклого дівчати! — вигукнув він. — Одна жінка бачила, як вона, закривавлена, вийшла з лісу. І поки викликала поліцію, дівчинка наче у воду впала. Та найдивніше в цій історії — музика панотця Келлерґана. Мені це від самого початку спокою не давало. Крім того, я весь час думав, як це він міг не помітити, що його дочку викрали?

— То вважаєте, це було викрадення? — запитав Ґегаловуд.

— Важко сказати. Нема доказів. Вона могла просто піти погуляти, а її підібрав якийсь маніяк на вантажівці. Так?

— А ви не пам’ятаєте часом, яка погода була під час пошуків?

— Метеорологічні умови жахливі: дощ, густа імла. А чому ви запитали?

— Хочу зрозуміти, чи міг Гаррі Квеберт не помітити, що хтось копав у нього в саду.

— Міг, звісно. Ділянка величезна. У вас є сад, сержанте?

— Є.

— Великий?

— Малий.

— Як ви гадаєте, якби хтось за вашої відсутності викопав невеличку ямку, ви могли б її не помітити?

— Міг би.

На зворотному шляху до Конкорда Ґегаловуд запитав, що я про все це думаю.

— Як на мене, рукопис доводить, що Нолу не викрали просто з дому, — сказав я. — Дівчинка пішла до Гаррі. Вони повинні були зустрітися в тому мотелі, тож вона потихеньку вислизнула з хати, взявши з собою єдину важливу річ, що в неї була, — рукопис Гаррі. І дорогою її викрали.

Ґегаловуд стримано всміхнувся.

— Здається, мені починає подобатися ця думка. Вона втікає з дому: це пояснює, чому ніхто нічого не чув. Простує по шосе номер один, прямуючи до «Морського берега». І там її викрадають. Або ж дорогою її підбирає хтось, кому вона довіряє. Вбивця написав «люба Нола». Він її знав. Він пропонує її підвезти, а потім починає лапати. Може, зупиняється і лізе їй під спідницю. Вона опирається, він її б’є, каже, щоб сиділа тихо. Та дверцята не заблоковано, і вона тікає з авто, намагаючись заховатися в лісі. А хто мешкає біля шосе номер один на узліссі Сайд-Кріку?