Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 173
Жоель Діккер
— А що збиралася робити Нола?
— Ми роздобули б їй фальшиві документи, вона закінчила б школу, а потім університет. Дочекалися б, коли їй виповниться вісімнадцять. І вона стала би пані Квеберт.
— Фальшиві документи? Та це ж якесь божевілля!
— Знаю. То було повне божевілля. Цілковита маячня.
— А потім що було?
— Того дня, 27 серпня, на березі, ми ще кілька разів повторили план і повернулися додому. Сіли на старій тахті у вітальні — тоді вона ще не була стара, це вже потім зносилася, бо я так і не зміг із нею розлучитися, — і відбулася наша остання розмова. Ось її останні слова, Маркусе. Я ніколи їх не забуду. Вона сказала: «Ми будемо дуже щасливі, Гаррі. Я стану вашою дружиною. Ви будете великим письменником. І викладачем в університеті. Я завжди мріяла вийти заміж за університетського викладача. З вами я буду найщасливішою жінкою. Ми заведемо великого, рудого, мов сонце, пса, лабрадора, і назвемо його Шторм. Дочекайтеся мене, прошу вас, дочекайтеся мене». І я сказав: «Ноло, якщо треба буде, я чекатиму тебе все життя». То були останні її слова, Маркусе. А потім я заснув, а як прокинувся, сонце вже сідало, і Нола пішла. Океан тонув у рожевому сяєві, над ним галасливо ширяли зграї чайок. Тих клятих чайок, що вона їх так любила. На столі на терасі лежав тільки один рукопис, той, що зберігся в мене, оригінал. А поруч записка, та, що ви знайшли у скриньці, я пам’ятаю її слово в слово. «