Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 168
Жоель Діккер
— Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…
— Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «
Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.
— Як щось треба буде, дзвони, — сказав мені Дуґлас наостанок.
— Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…
— Що?
— Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?
Я відчув, що він усміхнувся.
— Аякже!
— Хороша була пора, так?
— Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.
— Дуґу, можеш іще зробити мохіто?
Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим льодом.
Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за
— Оце вечір! — сказав Дуґлас. — Ото ваш швейцар танцює у вітальні?
— Ага. Я запросив і його.
— Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!
— А хто така Лідія Ґлур?
— О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?
— Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю.
Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.
— Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, — мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.
— Я тебе десь бачив? — запитав я.
— У телевізорі, мабуть.
— Ти — Лідія Ґлур…
— Так.
— Ого!
Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.
— Гало?
— Маркус? Це Гаррі.
— Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?
