Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 132

— Але якщо великий Джек Лондон одружився, то таки можна! Щоправда, з нею якийсь незграба, геть нікудишній! Від нього тхне одеколоном з супермаркету. А ти ж великий письменник, Маркі! Ти Неперевершений!

— Неперевершеного перевершив Маркус Ґольдман, мамо. І лише після цього я зміг жити.

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого, мамо. Тільки, будь ласка, дай Денізі спокійно повечеряти.

За годину до мене навідався поліційний патруль — переконатися, що все добре. Два правоохоронці мого віку, симпатичні. Пригостив їх кавою, і вони сказали, що побудуть трохи коло хати. Ніч була тепла, й у відчинене вікно я чув, як вони балакають і жартують, курять, посідавши на капот автівки. Аж раптом відчув себе страшенно самотнім і відірваним од світу. Мені щойно запропонували величезні гроші за книжку, що неодмінно прославить мене, я жив так, як мільйони американців лише мріяти можуть. Але мені бракувало тільки одного — справжнього життя. Досі я лише те й робив, що тішив своє честолюбство, тепер — намагаюся тим амбіціям відповідати. А коли ж, у дідька, почну жити, просто жити? На своїй сторінці в фейсбуці переглянув список віртуальних друзів; їх були тисячі, та жодному я не міг запропонувати сходити разом на пиво. Мені потрібне було товариство добрих приятелів, щоб дивитися з ними чемпіонат із хокею і мандрувати вихідними; мені потрібна була наречена, люба і ніжна, з якою можна було б посміятися трохи і трохи помріяти. Я вже не хотів бути сам.

Сидячи в кабінеті у Гусячій бухті, я довго розглядав фото картини, яку збільшив і роздрукував Ґегаловуд. Хто цей художник? Калеб? Стерн? Хай там як, портрет був чудовий. Увімкнув плеєр і ще раз послухав сьогоднішню розмову з Гаррі.

— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

— Чому?

— Пам'ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

— І що ж я сказав?

— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.

Дослухавшись цієї поради, я сів за комп’ютер і почав писати далі:

Гусяча бухта, північ. У відчинене вікно кабінету повіває легенький вітерець з океану. Приємно пахне відпусткою. Надворі все залито місячним сяйвом.

Розслідування потроху рухається. Принаймні ми з сержантом Ґегаловудом починаємо усвідомлювати масштаб цієї справи. Гадаю, тут криється набагато більше, ніж історія нездійснимого кохання чи лиха пригода дівчинки, яка одного літнього вечора втекла з дому і стала жертвою якогось катюги. Занадто багато питань, що на них і досі немає відповіді.