Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 125

— Скажіть йому, раджу вам, як друг. І тримайте мене в курсі ваших досягнень.

Я вже хотів було роз’єднатись, аж він вигукнув:

— Одну хвилину, Ґольдмане!

— Що?

— Чому ви передумали?

— Мені погрожували. Декілька разів. Здається, хтось дуже не хоче, щоб я докопався до правди. І я подумав, що, може, ця правда заслуговує на книжку. Заради Гаррі, заради Ноли. Адже це теж частина письменницького ремесла, хіба ні?

Та Барнаскі вже не слухав мене: він ухопився за слово «погрожували».

— Погрожували? То це ж чудово! Це дасть нам шалену рекламу! Уявіть, якщо на вас буде замах, можете сміливо додавати собі зайвий нуль до обсягу продажу. А як уб’ють, то й два!

— За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.

— Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.

— На шосе. Їду до Елайджі Стерна.

— То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?

— Оце саме хочу з’ясувати.

— Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.

Елайджа Стерн мешкав у маєтку на пагорбах Конкорда. Брама була відчинена, і я заїхав. Брукована доріжка вела до розкішної кам’яниці, облямованої мальовничими квітниками: перед будинком, на майданчику, прикрашеному водограєм у вигляді мосяжного лева, водій у мундирі чистив сидіння розкішного «седана».

Я покинув авто посеред майданчика, здаля помахав водієві, як доброму знайомцеві, й зухвало попрямував до парадних дверей. На мій дзвінок відчинила покоївка. Я назвався і сказав, що хочу бачити пана Стерна.

— Вам призначили зустріч?

— Ні.

— Тоді це неможливо. Без попередньої домовленості пан Стерн не приймає. Хто вас впустив сюди?

— Брама була відчинена. Як можна домовитися про зустріч із вашим господарем?

— Пан Стерн сам призначає зустрічі.

— Дозвольте побачитися з ним на декілька хвилин. Це недовго триватиме.

— Неможливо.

— Перекажіть, що я від Ноли Келлерґан. Гадаю, він знає це ім’я.

Покоївка пішла, покинувши мене коло дверей, та незабаром повернулася.

— Пан Стерн прийме вас, — мовила вона. — Мабуть, ви справді поважна особа.

Вона провела мене до кабінету на першому поверсі, обшитому деревом і гобеленами; у фотелі сидів дуже вишукано вбраний чоловік, який окинув мене суворим поглядом. Це й був Елайджа Стерн.

— Мене звати Маркус Ґольдман, — сказав я. — Дякую, що прийняли.

— Ґольдман, письменник?

— Так.

— Чим зобов’язаний за такий несподіваний візит?

— Я розслідую справу Келлерґан.

— Не знав, що існує така справа.

— У ній є, сказати б, нез’ясовані таємниці.

— Хіба це не справа поліції?

— Я друг Гаррі Квеберта.

— А я тут до чого?

— Чув, що ви колись мешкали в Гусячій бухті. І що Гусяча бухта, дім, де живе зараз Гаррі Квеберт, раніше належала вам. Хотів упевнитися, що це правда.

Він кивнув, пропонуючи сісти.

— Так і є, — сказав він. — Я продав йому дім 1976 року, відразу по тому, як він уславився.

— То ви знайомі з Гаррі Квебертом?

— Дуже поверхово. Зустрічалися кілька разів, коли він щойно поселився в Аврорі. Відтоді не спілкувалися.

— Можете сказати, що пов’язує вас із Авророю?

Його погляд поважчав.

— Це допит, пане Ґольдмане?

— Ні. Цікаво просто, чому така людина, як ви, мала дім у такому маленькому містечку, як Аврора?