Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 11
Жоель Діккер
— Невже він просто сідав за цей стіл і писав?
Вона кивнула.
— Цілісінький день, Маркусе. Від ранку до вечора. І ніколи не зупинявся. То було літо 1975-го, я добре пам’ятаю.
— А скільки ж йому тоді було, 1975 року?
— Як тобі. Десь зо тридцять. Може, на кілька років більше.
Відчув, як у мені аж скипіла лють: я теж хотів створити шедевр, написати книжку, що стала б зразком для всіх. Те, що я не написав жодного рядка, Гаррі побачив, коли я прожив у нього з місяць. Сталося це на початку березня в кабінеті у нього вдома в Гусячій бухті, де я чекав божистого осяяння, а він зайшов до мене в кухонному фартуху почастувати млинчиками, що допіру насмажив.
— То що, йде діло? — поспитався він.
— Та я написав грандіозну річ, — відказав я, показуючи пачку паперу, що вручив мені співробітник багажного відділу три місяці тому.
Він поставив тацю і почав роздивлятися аркуші, аж уторопав, що то чистісінький папір.
— То ви нічого не написали? За три тижні ви не написали жодного рядка?
Я аж підскочив.
— Нічого! Нічого! Нічогісінько путнього! Сама дурня лізе в голову!
— Ради бога, Маркусе, а що ж ви хочете написати, як не роман?
— Я хочу створити шедевр! Шедевр!
— Шедевр?
— Авжеж. Хочу написати великий роман із великими ідеями! Книгу, що струсоне всі уми.
Якусь мить Гаррі дивився на мене, а потім розреготався.
— Ваші надмірні амбіції мені вже в печінках сидять, Маркусе, я вже казав вам. Знаю, ви станете великим письменником, я певен цього відколи запізнався з вами. Та ваша проблема ось у чому: ви занадто квапитеся! Скільки це вам років?
— Тридцять.
— Тридцять років! І ви хочете стати Солом Беллоу й Артуром Міллером в одній особі? Ось мені шістдесят сім, і я жахаюся: час біжить як вода і, знаєте, тих років стає дедалі менше й жодного не повернути. Що ви собі взяли в голову, Маркусе? Що ви отак народите другу книжку? Кар’єру розбудовують помалу, друже мій. А щодо роману, то для нього видатних ідей не потрібно: просто будьте собою і все у вас вийде, я в цім не сумніваюся. Я викладаю літературу вже двадцять п’ять років, цілісіньку чверть століття, й ви найталановитіша людина, яку я зустрів за цей час.
— Що ж, дякую.
— Не треба дякувати, це щира правда. І не стогніть, мов породілля, що ви й досі не здобули Нобеля, ради бога… Тридцять років… Ох ти, горе моє, великого роману йому закортіло… Нобелівська премія з дурості — ось на що ви заслуговуєте.
— Гаррі, а як же це вдалося вам? Адже книга, що ви написали в 1976 році, «Початки зла», це ж шедевр! І то була заледве друга ваша книжка… як ви це зробили? Як пишуться шедеври?
Він сумно всміхнувся.