Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 32

Не можна описати замішання, що сталося в наслідок цього. Не можна переказати, як містер Піквік у першому пориві обурення узвав містера Вінкла негідником; як лежав, розпластавшись на землі, містер Тапмен; як коло нього навколішки стояв вражений розпачем містер Вінкл; як містер Тапмен вимовляв чиєсь жіноче ім’я, розплющував спершу одне око, потім — друге, підводився трохи, а потім падав знову й заплющував обидва. Докладно описати все це не легше, ніж змалювати, як поволі опритомнював безталанний поранений, як схвильовані друзі перев’язували йому руку хусточками і, йдучи нога за ногою, вели його під руки додому.

Коло садової хвіртки товариство зустріли панни, що чекали на нього і на сніданок. Стара дівуля-тітка усміхалася й просила поспішати. Очевидно, вона не знала ще про жахливий випадок, бідолашна. Іноді не знати нічого буває щастям. Група підійшла ближче.

— Не лякайтесь, — застеріг господар, боячись схвилювати своїх дочок. Невеличка купка тісно оточила містера Тапмена, і розібрати, що саме скоїлось, ще не можна було.

— Не лякайтесь! — повторив господар.

— В чім річ? — заверещали дами.

— Містера Тапмена спіткала невеличка неприємність. Тільки й усього.

Дівуля-тітка пронизливо скрикнула, зайшлася істеричним реготом і впала навзнак на руки племінниць.

— Хлюпніть на неї трохи холодної води, — звелів старий джентльмен.

— Ні, ні! — бурмотіла тітка. — Мені вже краще. Белло, Еміліє, покличте хірурга. Він поранений. Може помер? Мабуть… ха… ха… ха! — Тут тітка зазнала нападу номер два із суміші істеричного сміху й верещання.

— Заспокойтесь, — простогнав містер Тапмен, майже до сліз вражений таким співчуттям до його страждань. — Заспокойтеся, люба, мила пані.

— Це — його голос! — верескнула тітка, і в неї стали позначатись симптоми нападу номер три.

— Не хвилюйтесь, прошу, люба мадам, — ніжно промовив містер Тапмен. — Мене ледве зачепило. Запевняю вас.

— То ви не вмерли? — вигукнула істерична леді.— Скажіть, о, скажіть, що ви не вмерли!

— Не верзи дурниць, Рахіль, — втрутився містер Вордл, трохи, мабуть, брутальніше, ніж це пасувало до поетичного характеру сцени. — Яка користь тобі, коли він скаже, що не вмер?

— Ні, ні ! Я не вмер, — ствердив містер Тапмен. — І не потребую ніякої іншої допомоги, крім вашої. Дозвольте мені спертись на вашу руку… о, міс Рахіль! — пошепки додав він.

Стурбована жінка підійшла й подала йому свою руку. В їдальні містер Тапмен почтиво притиснув її руку до своїх уст і впав на канапу.

— Вам млосно? — занепокоїлась Рахіль.

— Ні, нічого. Вже проходить. Тепер мені буде краще, — і він заплющив очі.

— Спить, — прошептала тітка (зорові органи його були заплющені біля двадцяти секунд). — Любий, любий містер Тапмен!

Містер Тапмен схопився на ноги.

— О, повторіть, повторіть ще ці слова! — благав він.

— Ви ж, певно, не чули їх? — зашарілась леді.

— Отже чув, — відказав містер Тапмен. — Якщо ви хочете, щоб я видужав, повторіть їх.