Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 15

Так думав містер Вінкл, коли повертався до буфету й повідомляв про свою згоду прийняти виклик доктора.

— Чи не будете ви ласкаві вказати мені якогось вашого друга, щоб ми могли порозумітися з ним щодо часу й місця зустрічі? — спитав офіцер.

— То — зайве, — відповів містер Вінкл, — ми умовимось з вами, а потім я запрошу секунданта.

— Давайте призначимо на сьогоднішній вечір, — байдужим тоном запропонував офіцер.

— Дуже добре, — погодився містер Вінкл, думаючи, проте, що це дуже погано.

— Ви знаєте, де форт Піт?

— Так, я бачив його вчора.

— Вийшовши в поле, що межує з фортецею, зверніть на стежку з лівого боку і йдіть прямо, доки побачите мене. Я проведу вас до безпечного місця, де можна не боятись, що нам заважатимуть.

„Боятись, що заважатимуть!" — подумав містер Вінкл.

— Більше, гадаю, нема чого погоджувати, — сказав офіцер.

— Я, принаймні, не маю сказати нічого більше, — промовив містер Вінкл. — До побачення!

— До побачення! — і офіцер вийшов, насвистуючи легкодумну арію.

Сніданок пройшов невесело. Містер Тапмен після вчорашнього безпутства неспроможний був устати. Містер Снодграс був у пригніченому поетичним натхненням настрої. Навіть містер Піквік виявляв незвичайний для нього нахил до мовчання та содової води. Містер Вінкл нетерпляче чекав слушного часу; чекати довелося недовго. Містер Снодграс запропонував відвідати замок. Містер Вінкл був єдиний з компанії, здатний товаришувати йому, і вони пішли тільки вдвох.

— Снодграс, — сказав містер Вінкл, коли вони звернули на бічну вулицю. — Снодграс, друже мій, чи можу я звіритись на ваше вміння зберігати тайни? — кажучи це, Вінкл страшенно хотів, щоб той не вмів.

— Можете, — відповів містер Снодграс. — Хочете — я заприсягнусь.

— Ні, ні! — перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова. — Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.

Містер Снодграс спустив руку, яку він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги.

— Мені потрібна ваша допомога в справі честі, дорогий друже… — сказав містер Вінкл.

— І ви її матимете, — містер Снодграс стиснув приятелеві руку.

— …з одним доктором — доктором Слемером з 97 — го полку, — провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі якомога серйознішого вигляду. — У цього офіцера є секундант — теж офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця на відлюдному полі, за фортом Піта.

— Я буду вашим секундантом, — сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ні трохи не збентежений. Дивна річ, які спокійні бувають у таких випадках усі, крім головних дійових осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про почуття друга з своїх власних емоцій.