Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 49

Дев’ятого березня величезне військо підійшло до Києва. Мстислав, якого на цей час покинули майже усі союзники, не мав сил боронити місто. На третій день кияни заговорили про здачу, розраховуючи, як завжди, на почесні умови капітуляції. Мстислав із дружиною прорвався крізь лінію облоги, і союзники без перешкод вступили у місто. Та розрахунок киян не виправдав себе. Погано кероване військо піддало Київ тотальному пограбуванню. Його жертвами стали не лише кияни, а й численні церкви та монастирі. Поки смоленські, чернігівські, суздальські дружини грабували Київ, «свої погани» вдерлися у Печерський монастир, і лише чудо врятувало його від пожежі. Масштаби дводенного погрому вразили навіть суздальського літописця, — досі жоден завойовник, навіть поляки, не піддавали столицю Русі такому тотальному пограбуванню.

Врешті-решт князем пограбованого Києва став переяславський князь Гліб Юрійович. Його брат Андрій Боголюбський наступного 1170 р. обложив Романа Мстиславича у Новгороді, та місто встояло. Утім, за півроку і Новгород капітулював внаслідок економічної блокади. За Мстиславом Ізяславичем лишалася лише Волинь. 1171 р. після смерті Гліба Юрійовича союз, на чолі якого стояв Андрій Боголюбський, розвалився: занадто різними були інтереси земель-князівств, що входили до його складу. Старійшинство Андрія влаштовувало усіх доти, поки у Києві сидів його слабкий брат, а сам володимирський князь не намагався диктувати свою волю союзникам. Військовий конфлікт між смоленськими Рюриковичами та володимирським князем завершився битвою під Вишгородом 19 грудня 1173 р., де заліські дружини були знищені військами Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. А невдовзі, 1174 р., Андрія було вбито боярами-змовниками.

Внаслідок погрому 1169 р. політичне значення Києва значно підупало. У цьому були рівно зацікавлені усі князі-Рюриковичі, які прагнули розбудовувати свої власні отчинні володіння, а не відволікати сили заради примари великого київського княжіння. Сильний великий київський князь міг стати загрозою для їхньої незалежності, тож остаточний занепад Києва був лише питанням часу.

У російській монархічній історіографії починаючи з другої половини XVIII ст. погром Києва 1169 р. тлумачили як перенесення осередку руської державності з півдня на північ, що заклало підґрунтя майбутнього, за кілька сторіч, піднесення Московської держави. Цю точку зору, але вже з негативною оцінкою запозичила і частина українських істориків. Однак погром Києва 1169 р. був лише епізодом довгої історії занепаду Києва як політичного центру Русі, а Москва на той час іще не мала статусу навіть князівського столу дрібного удільного князівства. Причини жорстокого погрому 1169-го слід шукати не в гаданому протистоянні українського та російського етносів, що постали на історичній арені лише за кілька століть, а у закономірностях політичного розвитку князівств-земель Русі ХІІ ст. Однією з головних умов їхнього подальшого піднесення був занепад Києва, тож вони і надалі докладали заради цього максимум зусиль. Наслідком цього став не менш страшний погром Києва 1203 р., який і поклав край не тільки політичному, а й економічному значенню колишньої столиці Русі.