Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 126

Під час козацьких повстань можемо виокремити дві стратегії. Так, у повстаннях під проводом Косинського, Наливайка і Жмайла козацтво виявляється психологічно не готовим до великої війни проти Речі Посполитої, а тому стратегія обирається оборонна. Козацьке керівництво намагається затягнути конфлікт, уникаючи по можливості битв і при першій-ліпшій можливості вступаючи в переговори з противником. У той же час Трясило, Павлюк і Острянин намагаються відштовхуватися від наступальною стратегії. Їхні дії мають більш агресивний характер. Козацькі гетьмани самі провокують битви, намагаючись у них знищити головні сили противника. Новими є й спроби підняти народ на повстання (а не тільки козацтво), причому якщо Трясило робив це за допомогою емісарів, то Павлюк і Острянин посилають на волость окремі загони на чолі з полковниками. Спільним у повстаннях 1630 й 1637–1638 рр. є намагання козацького керівництва захопити в першу чергу Лівобережжя, використовуючи Дніпро як природний захист.

Ще однією специфікою козацько-шляхетських війн є тривалість битв і великі втрати, часто з обох сторін. Навіть перемога над козаками давалася з великими жертвами. Яскравим прикладом є Кумейківська битва 1637 р. між 15-тисячним урядовим військом і 10-тисячним повстанським (дві третини селяни). Шляхта перемогла, знищивши шість-сім тисяч, але сама втратила три тисячі загиблими. За свідченням Окольського, старі вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці».

При ознайомленні з козацькою воєнною історією спадає в око різноманітність прийомів, використовуваних українськими полководцями. Це виходить з внутрішньої структури козацтва — відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій (досягнути перемоги максимально низькими втратами). Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі й дисципліни. Саме тому козацьке військо, незважаючи на дуже важкі умови, спромоглося не тільки вижити, але й розвинутися, виходячи з часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.

Українське військо Козацької доби (1648–1775)

Військово-політична історія України Козацької доби

Період кінця XVII–XVIII ст. займає особливе місце в історії будь-якої європейської країни. Причин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової історії європейської цивілізації, котра, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов’язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконтинентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які співпали в часі з докорінними змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земельна аристократія) і виділенням нових верств населення (буржуазія, наймані робітники, служиле дворянство тощо). Глобальні зміни в соціальному, економічному і релігійному житті спричинили нові явища й у політичній історії. Недаремно XVII ст. називають «залізним» або «століттям солдатів», позначаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що спустошували Європу. У полум’ї воєнних конфліктів народжувалося те, що згодом назвуть європейською цивілізацією.