Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 113

У цих уривках (а також у вищевказаній цитаті з Герберштайна) видно найбільш характерні тактичні прийоми татар: ухилення від рукопашного бою, прагнення вразити супротивника на дистанції й змішати його шикування, обсипаючи стрілами. Якщо ж смертельний «танець» не досягав успіху, татарські вершники негайно відступали, вражаючи супротивника знаменитим «скіфським пострілом», та улучивши момент, коли ворог, захоплений переслідуванням, втрачав порядок, переходили в контратаку. Для того щоб маневрувати описаним вище способом на полі бою, своєчасно атакувати, а потім відкочуватися назад, перешиковуватися і знову атакувати, і так кілька разів поспіль, необхідні були неабиякий вишкіл і дисципліна як рядових воїнів, так і воєначальників, починаючи з десятників. Дисциплінованість татар та готовність підкорятися наказам своїх начальників підкреслювали багато сучасників.

Але не тільки залізна дисципліна перетворювала татар у небезпечних супротивників. Вони не знали регулярного військового навчання і муштри, що в цей час поступово впроваджувалися в європейських арміях. Однак відсутність останніх більш ніж компенсувалася великим досвідом здійснення регулярних набігів і втягнення як рядових татарських воїнів, так і командного складу у війну. Саме завдяки цій звичці до війни та доведеному до автоматизму виконанню відточених стандартних прийомів згладжувалося те, що Клаузевіц називав «загальним тертям», тобто непритертістю в роботі різних частин військового механізму.

Сила татар як супротивника була не в їхній чисельності (хоча різні автори свідчать, що татари взагалі намагалися уникати бою, поки не переважали супротивника вдесятеро). Сила татар була у відпрацьованій до досконалості тактиці, в бездоганному знанні місцевості й навичках пересування, маскування і ведення бою в непростих умовах степу.

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм 1482 р.

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат 1480 р. спробував відновити контроль над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці, аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы… послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об’єкт грабіжницьких виправ, при тому, з московської точки зору, додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний московський кордон. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».