Читать «Політ крізь бурю» онлайн - страница 5

Спустошеність площі,

де протяг по полю асфальтному вивів

узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —

це звихрений попіл паперів,

попалених наспіх архівів,

потоптаний погар писання,

уривки обвуглених слів.

Безлюддя печальних кварталів.

Духмяність тонка листопаду.

Часами гарматним розкатом проноситься

                                                      в тишині

розпачливе рикання лева з розбомбленого

                                                 зоосаду, —

він, скровлений, сильний, безумний,

вмирає уже три дні.

Ні, ця тишина не тихіша

за гуки, розриви й обвали

за ляск запопадний зеніток,

за брязкіт осколків о брук,

за вибух,

одсвічений багро в дзеркальній стіні п'єдесталу,

звідкіль нам говорить Шевченко

розгніваним порухом рук.

Продзвонять підківки патрульних.

Процюкають кроки старечі,

і дивляться люди й будинки пустими очима біди.

Поникши на лавці, холону,

хилю упокорено плечі,

шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.

— Оксано! — раптово і різко.

— Оксано! Яка ж бо я рада... —

Марійки, схвильовані руки розмотують хустки

                                                        кайму.

— Лишилась?.. Недовго чекати.

Тікають. Кінчилась їх влада.

Нічого я їм не забуду. За все розрахунок візьму. —

Марійчині тіняві очі, Марійчині губи вологі

і щось небувале, незнане, нове і небачене в них.

Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,

і морок раптовий між нами,

між мною й тобою,

проліг.

— Я слухаю радіо...

Вермахт. Культура. Берлін. Європейці.

Боїшся? Зголосимось разом.

Обидві ми – жертви Чека… —

Я зводжусь.

Дві тіні тріпочуть

на жовтій піщаній алейці.

Ударю.

До болю, до крику назад розмахнулась рука.

Ударю.

Ти чуєш?

Тікай же,

бо я придушу тебе, шлюхо.

Виходить, оце і єсть ворог,

зустрінутий вперше в житті.

Зіниці пожовкли, як в кішки.

— Тікай же! — проказую глухо.

Побігла.

Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.

Димучі простори. Гримучі дороги.

Поля спопелілі. Спалахнуті стоги.

Масних палениськ пелехата юга.

Привали. Бюмбьожки. Прокльони.

                                                      Тривоги.

Побиті, ганчір'ям обкутані ноги.

По воду, по хліб, по надію черга.

І раптом — зелена донецька сага,

дихання вологи, холодна куга...

Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.

Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.

Де я їх надибала? В школі за тихим

                                                    Осколом.

Зайорзав, забігав, на зборах захрипнув

                                                        Павло,

але повернувся зі зборів отих

                                              з протоколом:

на курси мене зараховано знову було.

Крутнулись верньєри.

Зелені заблимали вічка.

Зметнулись антени.

Полізли у нори шнурки,

і пішла цокотня,

перестук, позивних перекличка,

пульс морзянки рвучкий,

призвичаєний двигіт руки.

Будь спрямована в ціль,

будь, мов постріл,

несхибна і стисла,

будь невтомна, — і ти,

як народний пароль, розбереш

зашифровану річ,

таємничі позначення й числа

партизанських команд,

диверсантських суворих депеш.

Розсип іскор —

і мчать всепроникливі цятки та риски,

і домчать,

і десь в Харкові

тол

штаб-квартиру СС роздере.