Читать «Політ крізь бурю» онлайн

Микола Бажан

Політ крізь бурю 

Поема 

Пружнаста віхола —

                               прудка підпора крилам.

Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб літака

розпеченим металом і мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,

мотори!

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Брести крізь ніч,

в морозній хузі плавати,

нести моє малесеньке життя...

Напружено, аж пальці побіліли,

чіпляюсь за дюралієвий плинт

і прислухаюсь, як гребе під крила

густенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй

десяток тихих людських існувань

туди,

            за пруг,

                        за фронт,

                                      за бій,

                                                     за грань,

де кожен —

сам, самітний, поєдинчий, —

стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —

кінець чи грань?

Мої сімнадцять літ

я в пам'яті квапливо проглядаю,

печальний список бідочок і бід.

Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.

Кому? Тобі, Іване Хомичу?

От знов на мене він поглянув строго,

немов почув, як гірко я мовчу.

За мною слідом ти крізь отвір ступиш,

за мною звалишся у прірву, в круговерть,

заціпиш зуби,

сталь кільця поцупиш

і трапиш в сніг

чи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,

а може, навіть краще,

хоч я — молодша

й легше долечу,

та ти пройшов

такі безжальні хащі,

де вмерла б я, Іване Хомичу!

Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

Неприязнь тліє нишком, наче трут.

Вдивляєшся,

чекаєш,

міриш,

важиш, —

не вірить людям —

                                    твій щоденний труд.

Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,

але убік очей не відведу,

бо ні жаху, ні сумніву не маю

перед лицем того, на що іду.

Мене від спільного походу не відділить

ні зір колючий,

ні колючий дріт,

і я зумію тілом власним втілить

той досвід мій,

який би міг знесилить,

але став силою прожитих трудно літ, —

їх темний подих розпачу опік,

жалка образа відшмагала їх,

у горлі згорбивсь,

зщуливсь і знеміг

моїх питань невикричаний крик.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і в кожен з них я входила, як в біль,

немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і я не впала,

й винесла звідтіль

недоторканну кладь надій і почуттів,

як здобуток моїх німих зусиль.

Я — не сама,

була я не сама

в своїй хитливій утлій самоті.

Я бачила,

що не сховає тьма

великої просвітлості путі.

Я бачила,

я прагнула до них,

прокладачів незміряних доріг,

до доброї жадоби їх робіт,

до їхніх спільних радощів і бід,

до їхніх роздумів, і планів, і нарад,

до їхніх здвигнутих мільйонним маршем

                                                         свят…

— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —

блакитноокий, наче трошки журний,

слова звучать, як завше, хриплувато,

а тон удано жвавий і бравурний.

— Приніс тобі дарунків небагато,

"Кобзар" в оправі, ще й пенал

                                                фігурний. —

Це батько мій,

це наш Василь,

мій тато.

Тому шість років.

Дільше як шість років.

Переджовтневі смерки прохолодні.

Іще на сходах чую шурхіт кроків, —

він знов страшенно втомлений сьогодні,

але ввійде в кімнату так, неначе