Читать «Подорож на Пуп Землі» онлайн - страница 6

За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у той час такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який тоді жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, долаючи страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осяйнуло.

– Знаєш що? – тихенько запитав я свого друзяку.

– Що? – неуважно перепитав Ед.

Для сміливості я набрав у груди якнайбільше повітря та зробив офіційну заяву:

– Я, коли виросту, подорожуватиму.

Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:

– Ух ти!

Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, та потягла свого «полярника» обідати. Дорогою Ед не стримався і таємничим голосом прошепотів:

– Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?

– Да, конечно, сынок, – тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. – И что же такого интересного он тебе сообщил?

– Він сказав… він сказав… – маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, – він сказав, що коли виросте, то подорожуватиме!

Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:

– Странный он какой-то, – а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…

Ось так кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.

Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проговорюєте вголос. Колись вони, трясця, обов’язково втіляться у життя…

* * *

Відтоді спливло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки та розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, хоробрих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилом. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…

…То була, як не крути, але дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, виглядала пошарпаною, проте на цьому схожість із нормальними пригодницькими сагами вичерпувалася. Що ж вирізняло? Передусім – назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко та зрозуміло. Проте ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерні та спочатку зовсім незрозумілі мені слова – «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс. Угорі над заголовком художник- оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи то від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка та зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і згорненими на животі руками.