Читать «Повісті й оповідання (1923 - 1927)» онлайн - страница 3

…А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили. Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

…«Тюхтії!» — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу. Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка. Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся: — Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав: — Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть. Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув, — нічого нема. — Так то, люди…- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!» — Недарма амнестію випустили, — казав далі той. — Миритись хочуть!… Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього! Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться. Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав. — Да! Доки не повернуть — миру нема. — А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря. — Це вам звісно. — Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається. — Ось я тобі покажу, що в мене було, — і зняв одріза. — Та про мене, голубчику, все одно… — сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув: — Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипір… — Ну й добре- Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами. — Розбили їх, мабуть, — сказав хтось і зідхнув. — Звісно, розбили. — Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть. — А звісно, війська хоч сьогодні жди. — Одно слово, буде шаломотня, — сказав дід Кудря й підвівся. — Мабуть, ходім, хлопці, додому. І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.