Читать «Повісті й оповідання (1923 - 1927)» онлайн - страница 6

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордійович і ледве промовив: — Тікайте, хлопці, їдуть! Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича — одразу зійшов і хміль, і сон. — Куди ж ховатись? — забігав він по кімнаті й раптом став як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся: — Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь. — Було б, — перекривив Нечипір і сплюнув.

…Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось. Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом: — Оце — атльоти, вже й полякались! — Тікайте в мій очерет, — сказав Микита Гордійович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою: — Та що там про одрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!

Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух. Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті. На селі гавкали собаки — завзято, погрозливо. Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.

IV

Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив: — Ді-іла! Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль. На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків — теж не легка справа. А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там, — мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки — так тебе й підхоплять. — Люди ж які, — каже Кажан, — сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є… «Так!… Різні люди бувають, — продовжує далі думати Нечипір. — Інший так і розпиняється перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити». Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди. Дивиться на Кажана. Читає на обличчі: «…Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!…» Думає, мабуть, що то є він, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?» — і подивився у воду. Потім знову на Кажана. В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по срункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: — «Ч-і-іч!» — і зникло. Високо над головою пролетіли качки. — Мабуть, і Бурися піймали вже… звісно! Може, й розстріляли вже… Авжеж не помилують. Діла! Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.