Скільки пралісу панувати – не зна ніхто.Онде камінь стає чи сокира, чи долото.Онде бачиш – і привид ракети «земля-земля»,але поки болотяне зілля іще зціля,і дрімають в землі залізо і золото.Скільки степові бути степом по небеса?Онде первісток перші вогники викреса,вимріває багаття веселе, тепло житла,вимріває дорогу, вежу і пароплав,це у світі, де тільки мамонти і роса —сам.Він колише в собі страшне і таке просте —імена для усіх гризот і усіх пустель,імена для усіх смертей і чужих осель,імена – і все.Імена і все.
АЛЕ ПОКИ БОЛОТЯНЕ ЗІЛЛЯ ІЩЕ ЗЦІЛЯ
МАРІЯ МИКИЦЕЙ
вересневій любовіне дуже комфортно у груднівсі чаї – захолоднісветри – затонкіночі – задовгітільки й залишаєтьсяцілувати твої пошерхлі губипадати в обіймизатримуючи на вічність подихне дивитись на неботамприлітають кометизвичні сузір’язмінюють обриси й назвималоймовірнощо цій любовівдасться до весни не помертималоймовірнощо ми з тобоюдоживемо до неї
* * *
нагадуєш собі планеткуяка раптово позбулася атмосфери —чітко і виразнопроглядаєшся в усі оптичні приладинацілені на тебе різними спостерігачамивидаєшся мертвою і порожньоюа ще вразливою для будь-якогонавіть найнікчемнішого метеоритаале маєш одну перевагучимчикуючи світ за очімріяти про дощ і про містовже мокрих дахів і вулицьяке в довгому рукаві деревховає для тебеостанню суху цигарку
