Читать «Первісний вчитель» онлайн - страница 3

Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою. На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити, зміїної голівки. Тихенько примовляв, але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” … Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить. Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти, дивилися їй в слід…

2

Ще довго подорожні йшли на холодному вітру. Дід всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати їстівні водяні рослини що росли по березі. У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок. Він говорив про таке смачне, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під багатоденними холодними дощами. Але їсти поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру. Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі. Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув. У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.

Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Коші хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під цією ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться над їх скаргами.

— Сідайте … Відкрийте ваші мішки.

Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку. Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому. Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав: — Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, — ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї молодості прекрасний друг — вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілимитижнями, а то й місяцями, ми, без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу. Отож беріться за їжу, діти. Пора! І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду, який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.