Читать «Пів"яблука» онлайн - страница 13

Побут наступав на усiх фронтах — Галя тримала оборону.

Їй усе вдавалося наполовину — i на роботi, i вдома.

А у чоловiка тим часом справи впевнено йшли вгору: вiн успiшно ганяв машини з нiмецьких шротiв в Україну, i до того часу, як ввозити старi iномарки стало невигiдно, вже мав станцiю техобслуговування на кiльцевiй дорозi бiля Львова.

— Давай купимо дiм, — сказав вiн якось дружинi.

— На яку суму ти розраховуєш? — запитала вона.

— Тисяч сто…

— Дай менi — я журнал зроблю.

З такими грошима тодi можна було i будинок будувати, i журнал вiдкривати.

Вони посварилися. Дiм так i не купили — далi жили у звичайнiй трикiмнатнiй квартирi панельного будинку. Дiти один за другим закiнчили школу i вступили до “Полiтехнiки” — i розумник Сергiй, i бешкетник Вiктор-молодший.

А на роботi усе без змiн, тобто кожен день усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не вiддiл, а культурно-освiтницький департамент газети, до якого входило кiлька вiддiлiв. Писати самiй часу вже не залишалося. Не раз пiзно увечерi перед “скиданням” номера переглядала готовi шпальти газети i розумiла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публiкацiї пiд її прiзвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожнiй сторiнцi — вiд заголовкiв до пiдписiв пiд фото. Втомлювалася вона ще бiльше, а особистий результат губився у загальнiй справi. Знайомi при зустрiчi неодмiнно запитували: “Чому ти не пишеш?…”

У неї не залишалося анi сил, анi часу на свої матерiали. Її задуми тепер втiлювали iншi, а вона вiдчувала себе зручним для команди тренером. Дiлилася з початкiвцями своїми iдеями, сама телефонувала “зiркам”, аби вони не вiдмовили в iнтерв’ю невiдомому наразi журналiстовi. Надто безпорадним допомагала скласти список запитань. Потiм редагувала тексти, виправляла смисловi i навiть орфографiчнi помилки, викреслювала вiдверту дурню i забирала двозначностi. “Як вiдчутно прогресує ваша Стахура, — зауважила якось Iрина, переглядаючи свiжий номер “Площi Ринок”, - я думала, з неї нiчого путнього не вийде”.

Напередоднi саме з цим матерiалом Стахури Галя особливо намучилася, i тепер, пiсля зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю пiдвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професiонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалiзованих можливостей. Ще трохи, i її пишуче перо виявиться iржавим.

Писала вона тепер лише у вiдпустках. Це були не газетнi матерiали, а записи у блокнотi-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, дiалоги — писанина для себе. Одного разу на вiдпочинку у Карпатах, у Гребеновi, побачила на березi рiчки Зелем’янки закинуту напiвзруйновану будiвлю. Таких будiвельних викиднiв у роки економiчного занепаду у горах не бракувало. З провалля вiкон пнулися до сонця гiлки ув’язнених арматурою та бетоном дерев i кущiв. Уздовж цього плоду збоченських стосункiв людини та природи тягнулася дорiжка з бетонних плит — в нiкуди, просто у заростi бузини. Зi шпар мiж плитами лякало порожнечою провалля вiчної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповiла дiтям iсторiю, яку придумала по дорозi. Це був фiльм жахiв про змiїне мiсто у закинутiй карпатськiй будiвлi. Фiльм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Хлопцi слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарiй. Завтра запишу.