Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 36
Вольфганг Шрайєр
Архієпископ ніби аж благав зглянутись над ним, мов людина, притиснута до стіни, а не церковний владика, який вимагає послуху. Видно було, що його співрозмовниця набагато сильніша за нього. В цю мить до коридору ввійшов офіцер, а вслід за ним, гупаючи ногами, ще четверо чи п'ятеро військових чинів. Вартові солдати рвучко розчинили перед ними двері, схоже було, ніби тут чекали на цих гостей. Мак-Лін прошепотів:
— Полковник Махано! Я так і знав.
Махано поцікавився їхніми особами. Він був чорнявий, середній на зріст, віком приблизно такий же, як і Гундлах. Скельця його окулярів були вгорі затемнені и надавали поглядові похмурого, загрозливого виразу. Проте коли Гундлах назвав свою фірму й мету приїзду, полковник полагіднішав.
— Я чув про той інцидент і бажаю щасливого розв'язання, — мовив Махано півголосно й майже співчутливо. — Ви нам потрібні, ми надаємо великого значення вашій діяльності, — закінчив він, підбадьорливо посміхаючись і по-дружньому доторкнувшись на прощання до його руки. В розчинених дверях на нього вже чекали учасники переговорів: попереду архієпископ, а поруч із ним, у тонкій квітчастій сукні, та жіночка з готелю.
Гундлах утупився в неї очима. Вона примружилась, також упізнавши його.
— Полковнику, ви могли б мені допомогти? — спитав Гундлах і побачив на її обличчі раптове напруження, немов у людини, загнаної в глухий кут. Очевидно, жінка вирішила, що він зараз її викриє й передасть у руки властей.
— Будь ласка, я слухаю.
— В тій справі я конче мушу повернутися до готелю! Мені мають зателефонувати.
— Візьміть це на себе! — звелів Махано лейтенантові зі свого почту. Потім, ледь торкнувшись пальцями козирка, сказав Гундлахові:— Отже, приємно було з вами познайомитись.
Гундлах намагався ще раз заглянути в очі жінки, ніби хотів переконатись, яке враження справив на неї своєю великодушністю, хоч насправді його вчинок був продиктований лише здоровим глуздом. Адже заложників не звільнюють шляхом видачі тих, в чиїх руках вони перебувають. Але молода жінка вже дивилася на архієпископа, який, очевидно, мав бути посередником між нею та Махано.
Внизу Гундлахові та його товаришу кивнули на «джип», Мак-Лін невдоволено буркнув:
— Хіба не можна було трохи потерпіти? Я зробив тільки півділа!
— Зате самі ще цілі.
— Ви відшкодуєте мені цю втрату, якщо розповісте свою історію!
Гундлах відмовився. Вже сутеніло, з півночі, десь із узгір'їв, долинало торохтіння автоматичної зброї. Вони проїхали кілька безлюдних кварталів, але наступні вулиці були дедалі неспокійніші. На авеніді Кускатлан гуркотіли автобуси, з дверей у них звисали цілі грона пасажирів. Люди, які в п'ятницю поверталися з роботи, мусили будь-що до комендантської години дістатись додому, хоч хай би як далеко мали їхати. В душі Гундлаха наростало роздратування проти Мак-Ліна в міру того, як вони віддалялися від арени бойових дій. Він подумав про обложених у церкві Ель Росаріо людей. «Тепер, — міркував він, — отой жвавий полковник і змучений ваганнями архієпископ виторгують перемир'я».
— Я живу в готелі «Шератон», — сказав Мак-Лін, злазячи з «джина». Якщо захочете обмінятися думками — я до ваших послуг!