Читать «Оцеола, вождь семінолів» онлайн - страница 7

Такі колодязі подеколи пересихають, але найчастіше на їхньому дні стоїть вода, яка часом заповнює всю западину.

Подібні природні водосховища, хоча вони і розташовані на рівнинах, завжди оточені пагорбами або уламками скель, покритими вічнозеленими кущами магнолій, рожевого лавра, дуба, шовковиці та пальмето. Такі колодязі часто трапляються серед соснових лісів, а іноді вони виникають серед зелених саван, як маленькі острівці в океані.

Це і є гомоки – флоридські колодязі, уславлені в історії індіанських воєн.

Один із них і глибочів за апельсиновим гаєм. Неподалік півколом здіймалися бурі скелі, вкриті темним листям вічнозелених дерев. Вода в ньому була чиста і прозора, і в її кришталевій глибині пустували зграї золотих і червоних рибок, лящів і пістрявих окунів. Басейн забезпечував нас рибою, тут ми всі також купалися. У жаркому кліматі Флориди купання – це не лише задоволення, а й життєва необхідність.

Від дому до водойми було вимощено піщану доріжку через апельсиновий гай і викладено кам’яні сходи, якими було зручно спускатися у воду. Звичайно, насолоджуватися купанням дозволялося тільки білим.

За басейном простиралися оброблені поля, оточені високими кипарисовими і кедровими лісами. Далі – багато-багато миль непролазної трясовини.

З одного боку плантації лежала широка рівнина, поросла густою травою. Це була савана – природний луг, де паслися коні та домашня худоба. Тут часто з’являлися олені і зграї диких індичок.

Я був саме в такому віці, коли юнаки захоплюються полюванням. Як і в більшості хлопців із Південних штатів, не вельми обтяжених справами, полювання було моєю основною розвагою. Батько подарував мені чудових гончаків.

Я полюбляв, сховавшись у колодязі, чекати наближення оленя або індички, а потім наздоганяти їх по зеленій рівнині. Так я вполював чимало оленів та індичок – собаки чудово виконували свої обов’язки. Найлегше полювати з гончаками на диких індичок.

Зазвичай я виходив з дому рано вранці, коли всі спали – це найкращий час для полювання. Одного ранку я вирушив до свого сховку біля колодязя і видерся на скелю – там я чудово розташовувався зі своїми собаками. Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.

Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.

Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.

Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з’являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців-індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.