Читать «Оцеола, вождь семінолів» онлайн - страница 15

Я знав, що мулат ненавидів мою сестру. Він аж кипів при згадці про її втручання в історію з Віолою, після якої його покарали батогами. Були й інші причини. Вірджинія прихильно ставилася до його суперника, який упадав за квартеронкою, а Жовтому Джеку вона заборонила навіть наближатися до Віоли.

І хоча мулат зовні не виявляв своїх почуттів – він не насмілювався на це, – я знав, що він ненавидить сестру. Свідченням цього було вбивство лані, а те, що відбулося сьогодні, слугувало зайвим доказом його нестримної люті.

Жовтий Джек розраховував, що алігатор винищить рибу. Звичайно, він розумів, що з часом страшного звіра знайдуть і вб’ють, зате рибок буде знищено.

Ніхто ніколи не здогадався б, хто заманив сюди алігатора. Вже не раз ці плазуни прилазили до ставка з річки або сусідніх лагун, мабуть, через незбагненний інстинкт, що змушує прямувати до води.

Таке, на мою думку, замислив Жовтий Джек. Згодом виявилося, що я вгадав лише наполовину. Я був ще такий молодий і недосвідчений, що не міг уявити, до якої межі здатна дійти людська злоба.

Першим моїм бажанням було піти за мулатом додому, сповістити про те, що він зробив, і покарати його, а потім повернутися з людьми до ставка, щоб знищити алігатора, перш ніж той встигне вижерти риб.

Та мене відволікли олені. Стадо з вожака з гіллястими рогами та кількох самок паслося неподалік басейну. Олені були за якихось двісті ярдів од мене. Надто велика спокуса. До того ж я згадав, що обіцяв матері принести свіжину до обіду. Обіцянку треба виконати. Я мушу добути оленину!

Тепер можна було ризикнути. Алігатор уже поснідав, проковтнувши ціле цуценя. Протягом кількох годин він навряд чи потурбує веселі зграйки рибок. Я бачив, як Джек повернувся додому – це означало, що будь-якої миті я знайду його, тож уникнути покарання мулату не вдасться.

Ці думки змусили мене відмовитися від початкового плану, і я цілком зосередився на оленях. Тим часом вони знову трохи віддалилися, та так, що я вже не міг стріляти. І я терпляче чекав, сподіваючись, що тварини знову підійдуть.

Але марно. Олені бояться ставків. Вони вважають вічнозелений острівець небезпечним місцем, тож зазвичай тримаються осторонь від нього. І це логічно: саме звідти оленів найчастіше вітає дзвінкий звук індіанського лука або подібний до удару батога тріск рушниці мисливця. Саме звідти наздоганяє їх смертельна стріла або куля. Бачачи, що олені не наближаються, а навпаки, відходять далі, я вирішив нацькувати на них гончаків і спустився зі скелі на рівнину.

Там, опинившись на відкритій місцевості, я відразу спустив із прив’язі собак і з криком погнав уперед.

Яке ж то було чудове полювання! Ніколи ще олені не бігли так прудко, як це стадо під проводом старого ватажка. Собаки майже наздоганяли їх. Савану завширшки з милю вони перетнули мало не за кілька секунд. Усе це я чудово бачив, адже траву на цій ділянці прерії згризла худоба і тут не росло жодного куща. Це було шалене змагання на швидкість між собаками і оленями. Олені мчали так стрімко, що я вже починав сумніватися, чи добуду дичину. Однак мої сумніви швидко розвіялися. На краю савани полювання нарешті закінчилося. Один із собак раптом зробив стрибок і вп’явся у горло самиці, інші собаки оточили її. Я чимдуж побіг до гончаків, і через десять хвилин уже оббілував самицю. Задоволений собаками, полюванням і власними подвигами, завдавши вбиту оленицю на спину, я з тріумфом поспішив додому, радіючи, що зумів дотримати обіцянки.